Розділ чотирнадцятий: Тільки б він вижив

Катя сиділа за столом у кімнаті відпочинку медперсоналу, скручуючи в руках ручку так, що пластик уже почав тріскати. Вечір був спокійний — чергування йшло без особливих викликів. Вона встигла випити півчашки охололої кави й навіть подумала, що цього разу, можливо, вдасться трохи перепочити.

Двері різко відчинилися. В коридор влетіла медсестра з приймального.

— Катю, терміново! — голос був напружений. — ДТП. Двоє постраждалих, один у важкому стані.

Катя підскочила, автоматично зірвала з гачка халат і побігла за нею. По дорозі вона накинула рукавички, намагаючись налаштувати себе на робочий лад, але серце вже билося швидше.

У приймальному відділенні стояв метушливий гул. Санітари швидко викочували носилки з чоловіком, що був без свідомості. Кров на його скроні змішувалася з розбитим склом, сорочка порвана, дихання уривчасте й важке.

— Волощук Андрій, 21 рік, — швидко відрапортував фельдшер. — Травма голови, можливо, внутрішня кровотеча, тиск падає.

Катю ніби вдарило. Світ стиснувся в одну точку. Вуха заклало, а все навколо стало розмитим.

— Що?.. — вона спробувала заговорити, але голос зірвався. — Ви сказали... Волощук?

— Так, — коротко відповів фельдшер, уже допомагаючи лікарям перевантажувати Андрія на каталку.

Катя зробила кілька кроків уперед, але ноги підкосилися. Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Андрію! — вирвалося в неї, і вона кинулася до нього, але її зупинили.

— Катю, відійди! — суворо сказав черговий лікар. — Ми його забираємо в реанімацію, ти зараз тільки заважаєш.

— Це ж він… — голос зірвався на крик. — Це мій… Я повинна бути з ним!

Дві колеги взяли її за плечі, намагаючись утримати.

— Заспокойся, — прошепотіла одна. — Він у надійних руках.

— Заспокоїтись? Ви розумієте, що він може… — слова застрягли в горлі. Катя відчувала, як у грудях наростає паніка, а голова паморочиться.

Каталку з Андрієм вже відкотили, і двері реанімації зачинилися перед її очима.

Вона ще стояла, не в силі рухатися, коли поряд обережно заговорив жіночий голос:

— Ви… Катя, так?

Дівчина підняла голову. Перед нею стояла молода жінка з розпатланим волоссям, на коліні — роздерті джинси, шкіра на руках подряпана і в крові.

— Я… Поліна, — тихо сказала вона. — Ми їхали разом.

— Разом?.. — Катя ще не могла зібрати думки.

— Так. Машина нас зачепила, — Поліна ковтнула, погляд затремтів. — Якби не він… Я не знаю, чи була б я тут. Він мене буквально виштовхнув вбік, щоб я не потрапила під колеса.

В очах Каті знову з’явилися сльози.

— Він… вас врятував?

— Так. — Поліна опустила очі. — І… коли в машині назвали його прізвище… Волощук… я згадала. Ми знайомі. Колись бачилися на одній зустрічі…

Катя ковтнула повітря, але відчуття тривоги й холоду в грудях тільки зросло. Вона не знала, чи витримає чекати, що скаже реанімація.

А в голові вже лунав єдиний, безжальний шепіт: "Тільки б він вижив…"