Розділ тринадцятий: Поліна

Я прокинулася пізніше, ніж хотіла. Годинник показував 8:42 — пара мала початися о дев’ятій. Підхопилася, швидко натягнула джинси, кофту, зібрала волосся в недбалий хвіст і вибігла з гуртожитку майже без сніданку. Стандартний ранок, але в той день у всьому було щось дивне, якесь легке передчуття — я не знала, чи добре воно, чи тривожне.

ЖДУ — місце не надто велике, але у ньому був свій ритм. Викладачка з методики фізики сварилася за запізнення, але я встигла заскочити до аудиторії буквально за мить до того, як вона зачинила двері. Сидіти півтори години над темами типу «дидактичні засоби» не було дуже цікаво, але я намагалася ловити суть — попереду ж практика в школі.

Після пар ми з Юлею, моєю сусідкою з кімнати, пішли по каву. Вона постійно жартує, що якщо я не вип’ю мінімум два лате на день, то втрачу працездатність. Посиділи на лавці біля корпусу, трохи погортали меми, обговорили, хто з групи з ким зустрічається, і розійшлися: вона пішла готувати презентацію, а я вирішила прогулятися. Було щось таке у вечірньому повітрі — і прохолода, і тепло водночас, і навіть цей запах асфальту, який ще не встиг висохнути після недавнього дощу.

Я йшла по Вітрука, слухаючи в навушниках старий плейлист з Imagine Dragons, і мимохідь помітила, що хтось іде назустріч. Хлопець, приблизно мого віку, тримав у руках круасан і стаканчик — напевно, чай. Темне волосся, простий одяг, нічого показного, але щось у ньому змушувало глянути вдруге. Він дивився на мене, не як на незнайомку, а так, наче вже колись бачив.

Я посміхнулася — автоматично. Просто на мить. Ми наближалися до переходу, по обидва боки вулиці.Потім усе сталося занадто швидко. Я вже зробила крок на зебру, як у полі зору зліва з’явився білий автомобіль.

Він мчав на шаленій швидкості, і в той момент мозок не встигав аналізувати. Я лише встигла злякатися. Тіло сковане, ноги — наче приросли до асфальту. Я не встигала відскочити.

Та раптом — сильний поштовх у груди. Мене хтось відкинув убік. Я впала на тротуар, вдарившись коліном і здерши об бетон долоні. Усе тіло пронизав біль, але я одразу озирнулася.

Хлопець… він лежав на дорозі. Машина вже зупинилася далі, на узбіччі. Його круасан і стаканчик котилися бруківкою. Люди підбігали, хтось кричав. Я підповзла ближче, в колінах — тупий біль, а руки щипало від подряпин. Він не рухався.

— Викликайте швидку! — кричав хтось.

Я сиділа поруч, не знаючи, що робити. Не знаючи, чи він дихає. Мені здавалося, що це якась помилка — такого ж не мало статися.

Швидка приїхала через декілька хвилин, але ті хвилини були найдовшими в моєму житті. Мене теж затягли до салону — для огляду. Я намагалася подивитися, що з хлопцем, але мене просили спокійно лягти.

Він був на носилках. У нього на обличчі була кров, але очі… очі були заплющені.

Машина мчала в бік лікарні. Я почула прізвище фельдшера, який передавав дані по рації:
— Травма. Хлопець років двадцяти одного. Серцевий ритм сповільнюється… Це все, що я змогла зрозуміти з його слів, бо сама була в шоці.

У приймальному відділенні медсестра вийшла нам назустріч. Дівчина. Років двадцять, двадцять один. У формі, з бейджиком. На обличчі — легка втома і тривога.

— Терміново сюди! — сказав один із фельдшерів.
Вона кивнула і кинулася допомагати колезі.

Вона ще не знала, кого саме привезли.