Розділ дванадцятий: Без нього

Катя чергувала сама. Ну, не зовсім сама — поруч були медсестри, лікарі, санітарки, хтось із ординаторів. Але Андрія не було, і вона це відчувала особливо гостро.

Хоч мала бути з ним — разом у приймальному, разом на пацієнтах, разом на перерві з чаєм з автомату. Але зранку він написав коротко:
«Пробач, сьогодні не вийде. Справи в церкві. Я потім усе поясню.»

Катя не сердиться. Просто... їй трохи лячно. Сьогодні кілька разів привозили складних. Один — чоловік із гострим болем у грудях. Другий — дитина з судомами. Коли заходиш до такого пацієнта — ніби всі знання випаровуються. Стоїш, ніби хтось вимкнув світло. Добре, що старший лікар швидко бере ініціативу, а ти встигаєш оговтатися і хоча б подати те, що треба.

Іноді хотілось просто, щоб хтось знайомий був поруч. Хоча б хтось, кому можна тихо сказати:
«Я не впевнена, що роблю все правильно.»

Андрій би почув. Не перебивав би. Просто залишився б поруч. Але сьогодні — не він.

Тим часом Андрій стояв у технічній. У каплиці, яка недавно відкрилася при церкві, привезли нову аудіоапаратуру. Він допомагав хлопцям налаштувати пульт, тягнули кабелі, звіряли мікрофони. Пастор казав:
— Добре, що ти відгукнувся. Зараз кожна пара рук — на вагу золота.

Андрій не заперечував. Він радий був бути тут, хоч трохи втомлений. Просто хотілося, щоби все працювало, особливо для наступної неділі.

Коли все підключили, перевірили, пересвідчилися, що звук не фонить, Андрій зібрав свої речі і вийшов на вулицю. Не захотів брати таксі. Сьогодні — ні.

Йшов повільно. Дорогою, якою зазвичай ніхто не ходить пішки — довга, широка, напівтемна. Деякі ліхтарі не світили, інші миготіли. Стовпи пошкодили — десь поблизу ремонтували теплотрасу. Холодний вітер тягнув уздовж вулиці, але Андрій не звертав уваги.

Зайшов у маленький магазинчик на розі. Продавчиня пізнавала його, але нічого не сказала — тільки кивнула. Взяв круасан з начинкою і гарячий зелений чай у пластиковому стакані. Вийшов, повільно їв. Чай обпікав руки, але був смачний.

Підійшов до переходу.

На іншому боці стояла дівчина. Невисока. Чорне волосся спадало хвилями до плечей, очі — глибокі, сині. Біла шкіра, чорна спідниця, світла кофта. І ще — усмішка. Не широка, не показна — просто така, що затримує погляд. Як фотографія, що залишилася в голові.

Світлофор блимає. Люди починають переходити.

Він іде вперед. Вона — назустріч.

Десь у далині чути шум двигуна. Спочатку тихо. Потім голосніше.

На дорогу вилітає білий автомобіль. Несеться, ніби гальма не існують. Люди на узбіччі здригаються, хтось закрикує. Але вона вже ступила на проїжджу частину.

І... все.

Андрій не думає. Він просто робить крок, ще один, ще... і штовхає її вбік.

Гумове ревіння шин, різкий удар, в повітрі — пил і запах гальмівної рідини.

Його тіло падає на асфальт.

Обличчя впирається в холодну поверхню. Десь поруч — чиїсь голоси. Але вони глухі, як через стіну.

Світло змінюється на червоне. Потім знову на зелене.

Його очі ще відкриті. Але щось у грудях починає сповільнюватися. Повільніше, ще повільніше.

Як пульс — той, що був, а тепер...