Розділ одинадцятий :Неділя. Чергування Андрія. Катя вдома.

Прокинувся рано, ще до дзвінка будильника. За вікном було сіро, вітер зривав останнє листя з дерев, небо висіло низько, і здавалося, от-от почне мжичити. Андрій приготував собі каву в термочашку, на ходу закинув у рюкзак книжку з терапії, переконався, що халат випраний, і вийшов.

Дорога до лікарні була порожня. Житомир неділями любить поспати. Це добре. Йому так зручніше — менше шуму, більше простору для думок.

У приймальному цього разу було не так багато пацієнтів, як у п’ятницю. Старша медсестра зустріла його кивком:

— Сьогодні спокійніше. Але не розслабляйся. Ти ж знаєш, тут усе міняється за п’ять хвилин.

Андрій усміхнувся.
— Це ж медицина, правда?

— Це — як життя, — буркнула вона і пішла щось заповнювати в журналі.

Перший пацієнт — чоловік 60 років, з хронічним обструктивним бронхітом. Привезла швидка — задишка, кашель, сатурація 86%. Андрій, не гаючи часу, встановив катетер, перевірив анамнез, паралельно координуючись з черговим лікарем.

— Останнім часом часто курили? — спокійно, не докірливо питає він, ставлячи крапельницю.

— Та... нерви, хлопче, — відповідає пацієнт. — Тиск, онука в реанімації... не скажу, що легко.

Андрій киває. Більше не розпитує. Просто мовчки сидить біля нього кілька хвилин, стежачи за крапельницею й тим, як мірно піднімається і опускається грудна клітка.

Опівдні — тиша. Андрій виходить у коридор, гріє спину об теплу батарею. Дістає телефон, набирає повідомлення до Каті, але не надсилає. Зберігає в нотатках:

«Ти сьогодні дихаєш вільніше?»

Видихає. І саме в цей момент — голос з приймального:

— Андрію! Терміново!

Біжить назад. Біля дверей — молода жінка років тридцяти, бліда, її тримає за руку перелякана подруга.

— Вона знепритомніла в маршрутці, — каже та. — Потім трохи отямилась, але зараз знову погано.

Жінка хитко стоїть на ногах. Андрій одразу підходить, бере за зап’ястя — пульс ниткоподібний, тиск, як з’ясується згодом, 80/50. Швидко садить її на каталку, викликає лікаря.

— Ви чуєте мене? Як вас звати?

— Мар’яна, — ледь чутно.

— Добре, Мар’яно. Зараз я вам поставлю катетер і дам інфузію. Все буде гаразд.

Він діє спокійно, злагоджено. Не панікує. В усьому — точність. Коли лікар підійшла, Андрій уже ввів фізрозчин, контролював артеріальний тиск і відстежував стан жінки.

— Ти швидко зорієнтувався, — кивнула лікарка. — Молодець. Так тримати.

І, як би буденно не звучали ті слова, для Андрія вони щось значили. Бо кожен такий день — це ще один крок до справжнього. До того, щоб стати лікарем не тільки за дипломом, а й по суті.

Вже надвечір, коли зміна добігала кінця, він вийшов на сходовий майданчик. Надворі дрібно мжичило. У кишені — телефон.

Катя написала:
«Дякую за мандарини. Вони були смачні.»

І більше нічого. Але цього було досить.