Розділ дев’ятий:Дзвінок. І все інше — зникає

Це був звичайний день. Після пар Катя сиділа у бібліотеці на четвертому поверсі, розбирала конспект з фармакології. Надворі сірів дощ, але її це не дратувало. Був той спокій, який з’являється, коли світ, нарешті, не вимагає нічого зайвого.

І тоді — дзвінок.
Мама.

Катя взяла слухавку, не підозрюючи нічого, просто натиснула «прийняти».
— Доню, я не хочу тебе лякати… Але, здається, знову почалось.
— Що саме? — Катя напружилась.
— Тиск. І серце. Дуже сильне серцебиття, я кілька хвилин не могла говорити. Я зараз у районній лікарні. Але лікаря немає, тільки чергова сестра…

Далі мама говорила повільно, плутано. Катя вже не чула кожного слова — тільки інтонацію.
Знайому, до болю. Страх, загорнутий у турботу.
Саме так мама колись говорила, коли Каті було дванадцять, і тато поїхав на заробітки й довго не виходив на зв’язок.
Саме так вона шепотіла, коли прокидалась уночі з болем у грудях і не хотіла, щоб донька почула.

Катя встала. Папка з конспектами лишилась на столі.

Вона не плакала. Не панікувала. Просто вийшла з бібліотеки швидко, рівно. У дворі дощ бив по капюшону. Вона набрала мамин номер ще раз, потім скинула.
Номер швидкої. Потім знову скинула.
Вона не знала, куди йти, але тіло вже прямувало до зупинки.

І саме там, коли вона вже стояла під деревом і не могла вирішити, в яку сторону бігти, зателефонував Андрій.

— Катю?
— Так…
— Ти де?
— Біля корпусу. На вулиці. Просто… — голос урвався. — Мамі погано. Я не знаю… вона сама в лікарні. Там нема лікаря. І…
— Не говори. Просто почекай мене. Я зараз під’їду.

Він приїхав через вісім хвилин. У старій куртці, без парасолі.
Вийшов із маршрутки, одразу побачив її.
Вона стояла так, ніби чекала не його, а… себе — ту, яку давно не бачила.

— Їдемо, — сказав Андрій. Не питав, не пояснював.

Таксі було старе, з облупленим сидінням. Вони їхали в районну лікарню, трохи за місто. Катя мовчала, дивилась у вікно. Її губи були стиснуті, очі сухі. Але пальці тремтіли.

Андрій узяв її руку. Просто поклав свою зверху. Не стискав. Не гладив. Не говорив.
Він був просто поруч.

У лікарні мама лежала на кушетці в маніпуляційній. Їй щойно дали каптопрес і капали магній. Її стан уже стабілізувався. Катя сіла біля неї.

— Я вже добре, — сказала мама. — Просто… ті приступи завжди лякають.

Катя лише кивнула.
— Добре, що ти подзвонила.

Потім вони ще годину чекали кардіограму. Андрій не вийшов з коридору. Він не нав’язувався, не входив у палату. Просто був у полі зору.
Як стабільний пульс. Як кисень, що подається без звуку.

Коли мама заснула після заспокійливого, Катя вийшла. Сіла поруч.
— Ти не мусив.
— Я і не “мусив”. Я просто приїхав. Бо є речі, які не обговорюються.

Вона подивилась на нього. І раптом сказала:
— У мене мало хто був. Навіть серед родичів. Навіть серед тих, хто “зобов’язаний”. А ти — не зобов’язаний.

— Може, саме тому й залишусь.

Тиша.

Катя опустила голову на його плече. Вперше. Повністю, без зайвих рухів. Як хтось, хто довго тримався — і нарешті відпустив.