Розділ восьмий :Маленькі пацієнти. Великі зміни.

Житомирська міська дитяча лікарня стояла в тиші. Будівля старої архітектури, фасад з облупленою штукатуркою, засклені вікна з пластиковими підвіконнями й дитячими аплікаціями. Всередині пахло сумішшю зеленки, малини, ледь помітного дитячого шампуню й терпіння.

Катя та Андрій приїхали туди на коротку ознайомчу практику з педіатрії — лише два дні, як ознайомлення з основами дитячих станів, термінологією й підходом. Це був інший світ. Тут не кричали серйозні лікарі в блакитних халатах. Тут ходили акуратні медсестри з легкими кроками, і біль звучав інакше. Тонше.

— Не всі зможуть, — попередила кураторка перед входом у відділення. — Дитяча лікарня — це не про цифри і не про діагнози. Це про довіру. І про те, як її не втратити.

Першу палату відкрили обережно. Там було троє дітей: одна — з вітрянкою, друга — з бронхітом, третя — з незрозумілим поствакцинальним синдромом. Всі — до десяти років. Маленькі, з іграшками на ліжках. Очі великі, уважні. І не злякані, а просто — недовірливі.

Катя сіла навпочіпки перед дівчинкою з кашлем, років шести.
— Привіт. Я Катя. Я студентка. Хочеш показати мені свого ведмедика?

Дівчинка мовчала. Подивилася спочатку на ведмедика, потім на Катю. Потім потягнула іграшку вперед. Катя взяла обережно.
— А він кашляє? — тихо запитала.
— Так. Його треба слухати.

— Добре. — Катя приклала фонендоскоп до живота ведмедика, зробила серйозне обличчя. — Схоже, трохи хрипить. Але нічого страшного. Думаю, він скоро одужає.

Дівчинка посміхнулась. Маленько. Але щиро.

Андрій дивився здалеку. Катя була інша. Тиха, м’яка, майже легка. Не контролююча, не обережна. Вона ніби відпустила гальма. І просто… була.

Потім вони пішли до іншої палати. Там — хлопчик, п’яти років, із вродженою вадою серця, після чергової госпіталізації. Його мама сиділа поруч, втомлена, але стримана.
— Він боїться всіх у білих халатах, — сказала вона. — Навіть коли просто заходять у палату — ховається під ковдру.

Андрій не наближався одразу. Сів на край сусіднього ліжка. Почав говорити не з хлопчиком — а з його плюшевим динозавром, який лежав поруч.
— Привіт. Я чув, ти хоробрий. А твій друг? — кивнув на хлопчика. — Він такий же сильний?

З-під ковдри визирнуло обличчя. Хлопчик не сказав нічого. Але подивився. Прямо.

— Якщо хочеш, я можу показати тобі, як слухати серце. Не твоє. Спочатку — моє. Дивись, ось фонендоскоп. Можеш покласти сюди. — Андрій поставив пальці на груди.

Хлопчик обережно вийшов з-під ковдри, взяв навушники й поклав мембрану собі на вухо. Через кілька секунд — усміхнувся.

— Тук-тук.
— Так. Тук-тук. Це значить, я живий.

Катя дивилась з іншого боку. І не могла відірвати очей. В Андрієві було щось, що не можна прописати в жодному підручнику. Він не “працював з пацієнтом”. Він просто був — і тому став своїм.

Після обходу вони вийшли на вулицю. Весна вже входила у повну силу — каштани готувались до цвітіння, небо було високе. Вони йшли мовчки.

— Мені здавалося, я не зможу, — сказала Катя. — Але там… з дітьми… я ніби вперше дихнула.
— Бо ти перестала боятись бути м’якою.
— А якщо ця м’якість — це слабкість?
— Ні. Це складна форма сили.

Вони дійшли до зупинки. Катя сіла на лавку, не йшла одразу.

— Можна іноді просто так? Без нічого. Просто — поруч.
— Завжди, — відповів Андрій.