Розділ сьомий:Пара, що навчила не з підручника. І захист, якого не просили

Вівторок. Корпус №2, кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб. Аудиторія 314.
Пара починалась, як завжди: холодні стіни, старий проєктор, за яким слідкувати важче, ніж за думками в голові після безсонної ночі.

Викладачем був доцент Сушко — сухий, прямий, без сантиметрів толерантності. З тих, хто любить ставити «відкриті питання», відповідей на які немає, але за неправильне формулювання знижує бал. Його не боялись — його остерігались.

— Так, хто мені розповість сьогодні про дихання? — запитав він на другій хвилині заняття, кинувши погляд на задні ряди. — Чітко, системно, без зайвого.
Катя вже знала: зараз буде розбір. Як правило, когось випадкового.

— Ви, Волощук. До дошки, — кивнув він на Андрія.

Андрій устав. Рухи були трохи сповільнені — нічне чергування ще сиділо в тілі, як залишковий жар. Він вийшов до дошки, взяв маркер, почав говорити:

— Отже, дихання складається з двох фаз: інспірації й експірації. Основними м’язами дихання є діафрагма та міжреберні м’язи…
— Які міжреберні? Внутрішні чи зовнішні? — урвав Сушко.
— Зовнішні — при спокійному диханні, внутрішні — при форсованому…
— Чому не сказав одразу? Ви не готуєтесь. Ви приходите з виглядом «я втомлений після чергування» — і думаєте, це причина бути посередністю? Ви не студент медичного, ви — тінь студента.

В аудиторії запала тиша.

Катя стискала кулаки. Вона бачила, як Андрій опустив очі. Не тому, що не знав. А тому, що не хотів розряджатись перед усіма. Він стояв рівно, спокійно — але її всередині стискало.

І вона встала. Не з викликом. Без театру.

— Дозвольте уточнити, — сказала вона. — Він назвав усі м’язи правильно. У тій послідовності, в якій їх пояснюють у книзі Гайтона. Ми вчимо анатомію, фізіологію і клініку. Але при цьому працюємо в лікарнях, не лише читаємо. І якщо студент після нічного чергування не зомлів у вас на парі, а ще й чітко відповідає — це не “тінь студента”. Це студент з хребтом.

Тиша стала ще важчою.

Сушко подивився на неї, довго, важко. Потім — на Андрія.

— Сідайте. Обоє.

Вони сіли поруч. Катя трохи зблідла, але руки не тремтіли. Вона не подивилась на Андрія одразу. Але відчула, як його палець торкнувся її руки. Ледь, непомітно. Не подяка. Просто знак: я тут. І я почув.

Пара минула повільно. Жодного слова між ними. Всі уважно конспектували. Сушко більше не чіпав нікого.

Після заняття Катя вийшла першою. Надворі — сонце, якого не чекали. У повітрі пахло весною. Андрій вийшов за кілька секунд.

— Ти знала, що це буде конфлікт? — спитав він.
— Так. Але мені байдуже. Ти не заслуговуєш такого ставлення.
— Я міг і сам…
— Я знаю, — перебила вона. — Але не мав. Бо іноді сильні люди заслуговують на те, щоб хтось інший сказав за них.

Він дивився на неї довго. У нього в очах була не вдячність. А повага. Як до рівної.

— Катю, я…
— Не треба, — сказала вона. — Просто запам’ятай. Якщо ти знову станеш “тінню студента” — я знову встану. Навіть, якщо це буде перед ректором.

Він усміхнувся. Ледь-ледь.
— Тоді доведеться мені теж тебе якось захищати.
— Тільки спробуй — і я тебе зупиню, — сказала вона і нарешті подивилась йому прямо в очі.
— Ага. От і згодились. Ми — команда.