Розділ шостий:Кава, що не про каву. День після, і що між цим усім

Вранці було відчуття, ніби тіло належить не тобі. Катя прокинулась у своїй кімнаті в гуртожитку, але не могла одразу зрозуміти, де вона і який сьогодні день. Ночі в лікарні завжди забирають більше, ніж час. Вони висмоктують силу, на якій ти тримався тижнями. Але гірше — вони змінюють щось усередині. Ти прокидаєшся іншим.

Вона подивилася на годинник. Дев’ята двадцять. Пара — тільки на обід. Час ще був. Але сил — ні.

Настя, її сусідка, все ще спала, закутавшись у ковдру. Катя тихо встала, пішла на кухню, увімкнула чайник. У вікні — напівпорожній двір, кілька перехожих, небо важке, сіро-жовте. Їй захотілося кави. Але не гуртожитської, розчинної. Справжньої. І не на самоті.

Вона дістала телефон, відкрила чат з Андрієм, написала:

«Кава сьогодні. Ти — зі мною. Без “може”.»

Три крапки вгорі екрана блимнули майже одразу. Відповідь:

«Добре. Біля входу в корпус о 13:00?»

«Буду.»

Кав’ярня «Просто кава» на Київській вулиці була невеликою, з дерев’яними столами, матовим світлом і старим програвачем, який крутив інструментальні джазові варіації на тему Баха. Сиділи вони біля вікна. Обоє — втомлені, без макіяжу, без зачіски, без напруги. Прості. Як хліб після нічного чергування.

Катя зробила ковток. Гірке, щільне еспресо. Без цукру.

— Я вчора думала, — почала вона. — Що, може, втома — це і є чесність. Коли все зайве відпадає, і залишається тільки те, що справді твоє.

— Так, — погодився Андрій. — Після третьої ночі у відділенні не грають ролей. Там або дихаєш, або мовчиш.

Вона поставила чашку.

— Я не знаю, що це між нами. Не питаю, не називаю. Але… мені з тобою легко. І не страшно. І це для мене рідкість.
— Я знаю, — відповів він тихо. — І я не питаю. Бо вмію чекати. Просто хочу бути поруч.

— А якщо я не завжди буду рівною? — спитала вона. — Якщо я не буду тією, хто все тримає під контролем?
— Тоді я підтримаю, — сказав Андрій. — Я не завжди правильний. Просто хочу не заважати Богу робити свою справу.

Катя глянула на нього. Не посміхалась. Але в її погляді було щось тепле. Як світло, що проникає в кімнату, де довго було темно.

— Добре, — сказала вона. — Давай просто сидіти. Без слів. Поки є кава.

І вони сиділи. Мовчали. Слухали старий програвач, що крутив джаз. І в тому мовчанні було більше, ніж у багатьох довгих діалогах. Бо коли людина справді поруч — не треба доводити нічого. Достатньо просто бути.