Розділ п’ятий:Чергування. Кров, тиша і між рядками

Нічне чергування в лікарні — не романтична сцена з серіалів. Це лампи, які не світять нормально, хода по стертих коридорах, запах мокрих бинтів і хтось, хто дихає важко за старими дверима. І ще тиша. Напружена, як сухожилля під скальпелем.

Катя й Андрій потрапили на чергування разом. Їх викликали, бо не вистачало рук. Парамедики мали привезти двох пацієнтів із ДТП, і старший ординатор вирішив залучити студентів.

— Не лізьте попереду лікарів. Робіть тільки те, що скажуть, — попередила сестра-господарка, коли вручала їм халати і бахіли. — Але дивіться уважно. Це не симуляція.

Було близько 23:40, коли в приймальне відділення залетіла бригада «екстренки». Катя ще не встигла нормально прокинутись з напівсну — встала рано, чекала цю ніч, але не знала, як тіло зреагує. А тіло — пам’ятало втому.

На каталці привезли дівчину, років 30. На вигляд спокійна, але без свідомості. Черепно-мозкова травма, порізи на обличчі, дихання — нестабільне. Другий пацієнт — чоловік, літній, у стані сплутаної свідомості, зі скаргами на біль у животі.

— Студенти! — гукнув лікар. — У бічну! Катя, міряєш тиск. Андрію, тримай під руку, ми ставимо катетер.

Це сталося автоматично. Катя взяла тонометр, Андрій уже підставив руку, коли лікар вводив голку в вену. Вони не говорили. Просто діяли. Як дві частини однієї руки.

— 75 на 50, — сказала вона.
— Слабкий пульс, — додав Андрій. — Шкірні покриви бліді, волога шкіра.

— У неї внутрішня кровотеча, — кинув лікар. — Готуємо до лапаротомії. Вона йде в операційну.

Пацієнтку вивозили швидко. Андрій стояв біля стіни, руки тремтіли, але обличчя було спокійне. Катя сіла на стілець. Її щелепа була трохи стиснута, серце стукало, але всередині — тиша. Справжня.

— Як ти? — спитав він.
— Відчуваю себе трохи порожньою. Але… не боюсь.
— Я теж. Але руки… руки пам’ятають.

Вони мовчки сиділи на кухні чергової медсестри. Пили чай. Ні він, ні вона не хотіли йти відразу. В лікарні не було сенсу поспішати — все одно події завжди йдуть швидше за тебе.

— Вона виживе? — Катя спитала майже пошепки.
— Може. Якщо встигнуть. Але іноді ми не вирішуємо. Ми тільки поруч.
— Це звучить... занадто правильно.
— Я не завжди правильний. Просто хочу не заважати Богу робити свою справу.

Вона подивилась на нього.

— Ти коли-небудь думав, що якби не медицина — ким би ти був?
— Може, працював би на СТО. Мені колись подобалось розбирати двигуни. Але тоді б я не побачив у кімнаті тебе, як ти стоїш біля раковини, дихаєш важко і не здаєшся.

Катя не відповіла. Просто тримала в руках чашку, і пальці були теплі.

— Мені з тобою легше, — сказала вона. — Це дивно, бо я ніколи так не кажу.

— Мені не дивно, — відповів Андрій. — Бо я давно хотів бути тим, із ким легше.

О третій ночі вони ще раз виходили в коридор. Там — новий пацієнт із болем у грудях. Їх уже не інструктували. Просто сказали:

— Ви знаєте, що робити.

І вони знали.