Розділ четвертий:Клініка. Хворі. Слабкість, яку вона не планувала показати

Житомирська обласна клінічна лікарня виглядала втомлено. Довгі коридори, світло від ламп, що мерехтіло, старі вікна з білими рамами і запах, який складався з хлорки, старого лінолеуму й чогось, що можна було назвати сумішшю хвороб і часу. Катя ненавиділа цей запах ще з першого курсу.

Вони мали практику з внутрішніх хвороб. Перший день на відділенні кардіології. Групу з восьми осіб повели до старшої медсестри, яка дивилась на студентів, як на людей, які забули перевзути бахіли, хоча ще нічого не зробили.

— Будете дивитись пацієнтів з ІХС, гіпертонією, післяінфарктними станами, — сказала лікарка, сухо перегортаючи листки з історіями хвороб. — Але не думайте, що ви тут туристи. Не будете слухати, що вам кажуть — ідіть одразу назад в корпус.
— Так точно, — буркнув хтось.
— Це не армія. Але тут теж відповідають за життя.

Катя стояла спокійно. Вона не боялася клінік. Вона боялась… розчарування. Що все виявиться не таким, як у підручнику. Що за термінами стоять обличчя, яким не допоможеш навіть, якщо знатимеш усю фармакологію світу.

Вони зайшли до палати №12.

Старенька жінка лежала під двома ковдрами, з трубкою кисню в носі. Поруч — монітор, що показував аритмію. У неї був повторний інфаркт.

Катя стояла поруч, коли лікарка пояснювала:
— Пацієнтка, 78 років. ІХС, постінфарктний кардіосклероз, серцева недостатність ІІА. Зараз стабільна. От дивіться, на ЕКГ у неї...

Катя слухала. Старалася ловити кожне слово. Але голос вів себе так, ніби відійшов на другий план. Вона бачила очі пацієнтки. Сині, глибокі, і водночас — порожні. Як вода в лютому: тиха, глибока, і така, що не хочеться ступати.

— Усе зрозуміло? — запитала лікарка.
— Так, — відгукнувся Андрій.
Катя мовчала. Не могла вимовити жодного слова.

Після обходу вони мали повернутись у кімнату медперсоналу, заповнити коротку форму. Катя пішла до туалету, сказала, що на хвилину. Зачинилась у вузькому приміщенні з сірими плитками й старим дзеркалом.

Тремтіння в пальцях. Серце билося швидше, ніж мало. Не страх — а тиск. Щось у неї розійшлось всередині. Вона завжди була зібраною. А зараз стояла з вологими очима. Від пацієнтки пахло тим, чого не зупиниш. Не медикаментами — смертю. Природною, спокійною, але незворотною.

Катя сперлась руками об раковину. Дихай. Дихай, чорт забирай. Ти не маєш на це права. Це — не ти. Ти не така.

— Катю?

Голос був тихим.
Вона обернулась — у дверях стояв Андрій. Зачиняти не став. Просто постояв на порозі.

— Вибач. Я не заходжу. Просто… я побачив, що тебе нема довго. І… ти наче злякалась.

— Я не злякалась, — сказала вона. І голос зрадив її, затремтів.
— Добре. Тоді скажи щось інше. Хочеш я просто посиджу поруч, поки ти не повернешся?

Вона сіла на лавку біля батареї. Тиша між ними не була гнітючою. Вона просто… була. Як ліки, які не треба запивати. Андрій сів навпроти. Не говорив нічого. Не дивився настирливо. Просто чекав.

Через хвилин десять Катя встала.

— Дякую. Тепер усе гаразд.
— Добре. Але… якщо ні — це теж нормально.

Вона кивнула. Без усмішки. Але в очах було щось нове. Не подяка. Не симпатія. А крихітна довіра. Як лейкоцит, що першим знаходить пошкоджену клітину.

Увечері вона повернулась до гуртожитку. Не розповіла нікому. Просто лягла на ліжко, витягнула стару книжку з фізіології. Сторінка про вплив симпатичної нервової системи на серце.
Катя сміялась про себе: о, як зручно — коли хочеш списати слабкість на рецептори.

Андрій того ж вечора написав їй коротке повідомлення:

«Якщо завтра буде важко — я з тобою. Якщо легко — теж я з тобою. Просто нагадую, що ми люди. Навіть, якщо одягнені в халати».

Вона довго тримала телефон у руці. А потім написала:

«Дякую. Ти був саме там, де треба. Вчасно».