Розділ третій:Недільня, лабораторія. Препарати, кава і ті речі, про які не питають

У неділю Житомир здавався порожнім. Наче хтось вимкнув звук міста. Жодного гулу з тролейбусів, жодних криків біля кав’ярень. Тільки поодинокі люди, які неквапно переходили вулицю, не дивлячись на світлофор. І легкий вітер, що носив по асфальту обгортки від чогось дешевшого за увагу.

Катя прийшла на територію медінституту о дев’ятій ранку. Рюкзак, джинси, простий светр і волосся зібране в хвіст — без прикрас, без жодних натяків. Просто — бо було зручно. Лабораторія патології знаходилась у старому корпусі, за анатомічним. Вхід — через вузький коридор, що пах скипидаром, папкою і фарбою. Її зустрів Андрій, у джемпері з витягнутими рукавами, в якому було щось недитяче. Виглядав так, ніби не спав, але спокійний. Зачинені двері за ними клацнули, як пастка, тільки ніхто не збирався тікати.

— Привіт. Ти як? — першим заговорив він.
— Трохи недосипаю.
— Звично. Я зробив каву. У термосі. Правда, гірка, як життя хірурга в райвідділі, але іноді треба.

Вона усміхнулась.

У лабораторії було прохолодно, але чисто. На довгому столі стояв мікроскоп, скляні предметні скельця, кришки до них і баночка з мазком. У кутку — стара центрифуга і коробки з підписами: «HE», «Мазок периферичної крові», «Шкіра. Меланома».

— Я вчора зробив мазок з периферичної крові. Себе. Якщо ти не проти, можеш подивитися. Просто цікаво, чи правильно пофарбував.

Вона кивнула. Сіла на стілець, злегка нахилилась до мікроскопа, навела різкість.

— Забарвлення Гімза? — запитала.
— Ага. У мене був запасний реактив.
— Не погано. Еритроцити рівномірно, без агрегації. Лейкоцити — є сегментоядерні, базофілів не бачу, але це нормально. Тромбоцити розкидані, не в злипах. Добре зробив.

Він сів поруч. Не близько — на відстані, яка дозволяє бути поруч, не порушуючи меж.

— Ти на яку кафедру хочеш потім? — спитав.
— Ще не вирішила. Хочеться в хірургію, але іноді здається, що психіатрія ближча. Людей важче лагодити, ніж тіло.
— Згоден. Але тіло теж говорить. Просто треба вміти слухати.

Вони говорили ще хвилин двадцять — про тканини, діагностику, про те, як їхній одногрупник переплутав поперековий сплетення з крижовим і відповів це перед аудиторією.
Потім — знову тиша.

Катя взяла термос, налила собі кави. Вона справді була гіркою. Не фільтрована, трохи густа. Але тепла.

— Знаєш, — раптом сказала вона, — я не часто розмовляю з людьми. Тобто так, на парах — завжди. Але справді — рідко.
— Я теж, — сказав Андрій. — Я ж у школу в селі ходив. А потім якось… завів звичку не чекати, що мене зрозуміють. Тому більше мовчу.

— Не страшно бути одному? — спитала вона, не дивлячись на нього.
— Ні. Страшніше — бути поруч з кимось і все одно відчувати себе чужим.

Це було не те, що зазвичай кажуть. І не те, що хотіла почути. Але це не викликало бажання відповісти. Хотілося просто залишити ці слова висіти в повітрі. Як запах формаліну, що вчорашній студент уже не помічає, але який все одно залишається в комірі халата.

У середині дня вони мовчки прибрали в лабораторії. Катя вимила скельця, Андрій стер плями зі столу. Після цього — вийшли на вулицю, і день здався їм світлішим, ніж був насправді.

— Дякую, що прийшла, — сказав він.
— Дякую, що покликав.

Вона вже йшла, коли він додав:

— Якщо буде тяжко — просто напиши. Я не дуже вмію щось радити, але вислухати можу.

Катя зупинилась, кивнула і пішла далі. В кишені — телефон, ключі, старий білет на трамвай і щось нове. Щось, що не мало назви, але вже з’явилося.

Після того, як Катя зникла за рогом, Андрій ще кілька хвилин постояв, ніби не міг наважитися рухатись далі. Потім дістав із кишені ключі й рушив не додому — а на вулицю Вітрука. Туди, де стояла непримітна будівля, схожа на офіс або бібліотеку, тільки без вивіски. Лише маленький напис на дверях: «Церква Джерело Життя».

Зібрання починалось о сьомій. Він прийшов раніше. У приміщенні пахло чаєм, деревом і трохи — піччю. Молодь розмовляла в куточках, хтось настроював гітару, хтось розкладав біблії на стільцях. Атмосфера не вимагала нічого. Просто бути.

— Андрію! — покликав Богдан.
Високий, з постійною усмішкою на обличчі й плечима, ніби списаними з волейболіста.
— Йди сюди, Вова якраз про тебе згадував.

Вова був інший: менший, з серйозними очима і голосом учителя. Вони сиділи за столом біля кухні й пили чай з печивом.

— Як життя в інституті? — спитав Вова.
— Як анатомічний театр, тільки без аплодисментів, — відповів Андрій. — Сьогодні мазки дивилися.
— Живі мазки?
— Так. З власної крові. Це дивно — бачити, що всередині тебе — рухається.
— Як і душа, брате, — сказав Богдан. — Просто душа не завжди під мікроскопом.

Андрій усміхнувся.

— У мене сьогодні дивний день був. Наче хтось запустив щось. Не знаю, чи це просто — звичайна розмова з дівчиною, чи щось більше.
— А ти просив Бога про спокій? Не про відповідь, — втрутився Вова, — а саме про спокій. Бо серце часто хоче зрозуміти те, що треба просто відчути.

Андрій кивнув. Вони говорили ще кілька хвилин, про звичне: нові пісні, молодіжне служіння, суботню поїздку до дітей у притулок. В цій розмові не було великої драми — але була щирість, яка більше варта, ніж втомлене «все норм».

Коли почалось зібрання, усі зібрались у залі. Хтось грав на гітарі, співали. Андрій не завжди співав уголос — більше слухав, іноді підспівуючи собі.

На третій пісні чоловік середнього віку, що сидів у другому ряду, різко схопився за груди і опустився на лавку. Хтось із перших кинувся до нього, почалася метушня. Здалося, що він втрачає свідомість.

Андрій був поруч за кілька секунд.

— В нього стискає грудну клітку? Є задишка? — запитав, опустившись навприсід.
Чоловік ледве кивнув. Бліде обличчя, холодний піт, пальці трохи посиніли.
— Це або напад стенокардії, або щось гірше, — кинув Андрій. — У когось є нітрогліцерин?