Розділ другий:Після четверга. Хребет, бульйон і внутрішня тиша

Після занять Катя завжди йшла однією й тією самою дорогою: повз гуртожиток №3, старе футбольне поле і через невеликий сквер, де ще залишалися залишки снігу, чорного по краях. На вході до гуртожитку її зустрічала знайома картина — вахтерка пані Галя в'яло гортає газету і свариться з кимось по телефону. Катя пройшла повз, кивнула і мовчки піднялася сходами.

Кімната — дев’ять квадратних метрів. Дві ліжка, два столи, шафа, дзеркало, електрочайник на тумбочці. Її сусідка Настя поїхала на вихідні додому, тож сьогодні ввечері було тихо. І трохи порожньо.

Катя поставила чайник, сіла на ліжко і дістала з сумки анатомічний атлас. Розгорнула на сторінці зі спинномозковими нервами — бо на наступному тижні буде семінар, і вона мала знати, які гілки іннервують трапецеподібний м’яз. Асистент у них не прощає незнання — або відповідаєш чітко, або йдеш «відпочивати» до деканату.

В голові шуміло. Можливо, через недосип. А, можливо, тому, що думки весь час повертались до Андрія. Ніби нічого особливого, але залишилось відчуття, що хтось зачепив струну. Не в серці. Десь нижче. Може, в шлунку. А може, в хребті, десь між Тh6 і Тh8, де симпатичний стовбур передає імпульси, коли ти неспокійна, а пояснити це не можеш.

Вона вклала голову на подушку і заснула в халаті. Заснула без мрій, просто впала в порожнечу — як часто буває в студентів-медиків, коли тіло відмовляється працювати далі. 

Андрій жив не в гуртожитку. Знімав крихітну квартиру на околиці — у двоповерхівці, яка ще з радянських часів трималась на чесному слові і вологому підвалі. Власниця — тітка Ліля з Полісся, яка навідувалась раз на місяць і питала, чи він їсть. Він їв. Але часто — бульйон з вермішеллю «Мівіна» і яйце. Сьогодні був хороший день: залишився справжній курячий бульйон, який він привіз у банці після поїздки до матері.

Сидячи на кухні, в старому светрі, він дивився на конспект і машинально жував. У нього був зошит, де він робив собі «уривки» — шматки знань, які можна прочитати за хвилину: де проходять вентральні корінці, яка іннервація діафрагми, як розрізняти ураження ЦНС і ПНС на прикладі з клініки.

Він любив це. Не сам процес навчання, а ідею, що колись він знатиме достатньо, щоб щось у цьому світі полагодити. Не машини, не лампи — людей.

На столі лежав халат — все ще зім’ятий, але вже звичний. І в голові — голос Каті. Чіткий, рівний, трохи залізний. Вона була не така, як інші. Не грала ролей, не загравала, не сміялася штучно. І це було добре.

«Ти з тих, хто завжди готовий, чи прикидаєшся?» — він усміхнувся сам до себе.
Може, варто було запросити її на каву не так безглуздо? Хоча… вона усміхнулась. Уже перемога.

У п’ятницю зранку вони знову зустрілися — на парі з патфізіології. Тема: ішемічна хвороба серця. Викладач — літній кардіолог з досвідом, з тих, хто не читає з підручника, а розповідає як є, з випадками, з клініки.

— Уявіть пацієнта 58 років, — почав він, дивлячись на студентів поверх окулярів. — Гіпертонік, курить, працює водієм маршрутки. Скаржиться на біль за грудиною при фізичному навантаженні. Що ви йому скажете?

Мовчанка. Потім — кілька фраз про стенокардію, ішемію, нітрати. Катя відповіла спокійно, чітко, з посиланням на механізм зменшення потреби міокарда в кисні. Андрій мовчав, але кивав. Він вивчив це вночі.

Після заняття вони вийшли разом.

— Ти добре викрутилась, — сказав він.
— Не викрутилась. Просто знала.
— Я про механізм зменшення навантаження на серце — це ти з «Ковальчука» вичитала?
— Так. Читала вночі, коли не могла заснути.
— У тебе теж?
— Що?
— Безсоння.
— Ага. Вічно.

Вони йшли повільно, не поспішаючи. Надворі вже не сипав сніг — лишилась тільки калюжа посеред дороги, і хтось промочив ногу. Катя раптом сказала:

— Знаєш, я вчора про тебе думала.
— І?
— Із усіх, з ким сиділа на парах, ти — найменш виснажливий.
— Це комплімент?
— Це спостереження.

Андрій посміхнувся. А потім запитав:

— У тебе буде час у неділю? Я хотів би показати тобі дещо.
— Що саме?
— Лабораторію. Вони дозволили мені взяти ключі. Я хотів би зробити зразки для цитології, а ти могла б глянути. Ти ж хотіла на кафедру патології?

Катя кивнула.

Це не було побачення. І навіть не дружня зустріч. Але в цьому вже щось рухалося.