Розділ перший: Четвер. Анатомія. Вікно між парами

Катя прийшла на пару вчасно. Як завжди. В аудиторії пахло сирістю, халатами і стертим маркером. Асистент ще не з’явився, але студенти вже займали свої звичні місця: одні ховалися в телефонах, інші відкривали анатомічні атласи з таким виглядом, ніби щось розуміли.

Катя сіла ближче до вікна. Воно трохи запотіло зсередини. Надворі — березень, ще не весна, але вже й не зима. У коридорах — бруд, у голові — втома. За останні три ночі вона спала сумарно годин шість. У неї був залік з біохімії, якого всі боялися, але вона здала з першого разу. Не тому що везе — просто задовбалась читати все по десять разів.

Андрій прийшов на п’ятнадцятій хвилині. Залетів у приміщення, як у свій двір, без поспіху, з чашкою кави з автомата. Чорна куртка накинута на плечі, рюкзак на один ремінець. Халат у руках — не поглажений, як в інших, а складений «як Бог дав». На шиї висіла карточка-пропуск, хоча вже давно не обов’язково.

— Андрій, — кинув хтось із групи.
— Можна без зайвого шуму, я тут не для фотосесії, — відповів він, не дивлячись.
— Ти взагалі-то вчорашню пару прогуляв.
— То був експеримент. Перевіряв, чи без мене інститут не розвалиться.

Катя не сміялась. Вона знала цей типаж. Багатослівні, трохи вищі за середнє, харизматичні — але нічого конкретного. Такі завжди якось проходили повз її увагу. Їй з дитинства подобались ті, хто вчився краще за неї. А таких було небагато.

— Можна? — запитав він і сів поруч, навіть не чекаючи відповіді. Її сусідка по парті не прийшла.

— Можна, — відповіла сухо, не відриваючи очей від зошита.
— Ти ж Катя, так?
— Ага.
— Я Андрій.
— Я в курсі.

На цьому діалог закінчився. Вони сиділи мовчки ще хвилин п’ять, поки не зайшов асистент. Молодий, з пихатою ходою, в халаті, який ззаду був розірваний по шву — але, мабуть, він не знав.

— Доброго дня, група. Сьогодні ми розбираємо м’язи шиї та ділянку грудної клітки. Хто не готовий — ідіть одразу.

Андрій підняв брову.
— Це він серйозно? — прошепотів до Каті.
— Ага.
— А ти готова?
— Так.
— Ти з тих, хто завжди готовий, чи просто добре прикидаєшся?
— Не прикидаюся. Просто готуюсь.

І він замовк. Здавалось би — обірвалась нитка. Але ні. Катя відчула, що він не відчепиться. І в цьому було щось… не дратівливе. Просто незвичне.

Вони працювали в одній міні-групі. Катя робила записи, відповідала на питання. Андрій переважно мовчав, але коли заговорив — сказав кілька точних речей, які навіть асистент визнав.
— Давно ти це вчив? — спитала вона.
— Зранку. Між тим, як спізнився на електричку і не встиг купити сніданок.
— Сніданок — важливіше.
— Я бачу, в тебе пріоритети правильні.

Після пари в них було вікно — година перерви до наступної. Більшість пішли у «столовку» в сусідньому корпусі. Катя збиралась лишитись у бібліотеці — доробити конспект. Але біля сходів її наздогнав Андрій.

— Ти в читальню?
— Так.
— Можна з тобою? Я все одно не знаю, куди подіти цю годину.

Катя кивнула. Вони пішли разом. І це вже не було дивно.

У читальному залі було тихо. Катя сиділа зліва, Андрій праворуч. Він не заважав, не базікав. Просто щось писав у себе в зошиті, періодично дивився на годинник. Один раз вона зловила його погляд — він дивився на неї, не соромлячись. Не нахабно. Просто прямо. Як людина, якій цікаво.

Коли вийшли з бібліотеки, на вулиці сипав мокрий сніг. Весна відступала назад.

— У тебе є пара? — спитав він.
— Так. Патфіз.
— Страшно?
— Ні. Втомилась просто.
— Може, каву потім?
— Потім — це коли?
— Ну, коли не буде снігу, і ти перестанеш втомлюватись.

Вона посміхнулась. І вперше за довгий час не відчула роздратування.