**Сцена 1: Пробудження Чернівців**

*Місце: Центральна площа, ніч.*  

Ніч обіймає Чернівці м’якою темрявою, ліхтарі кидають тьмяне світло на мокру бруківку, що блищить, ніби дзеркало, відображаючи зірки й старовинні фасади. Повітря густе, напоєне запахом свіжозвареної кави з кав’ярень і солоного дощу, що щойно пройшов. 

Чернівецький університет із червоними стінами височіє над площею, його шпилі чітко вимальовуються на тлі неба, а вікна миготять, ніби очі, що повільно розплющуються після сну. Ратуша стоїть навпроти, її годинник б’є північ, дзвони гудуть низько, резонуючи в камені й кістках. Анна, 30-річна туристка з Польщі, ступає на площу, її каблуки цокають по бруківці, відлуння розноситься, ніби місто відповідає. Вона вдихає повітря, її світле пальто тріпоче на вітрі, камера в руках тремтить від холоду — вона приїхала за "атмосферою Буковини", щоб зняти фото для блогу.  

Раптом бруківка під її ногами здригається — слабкий, але чутний тремор, наче пульс прокидається в глибині землі. Анна зупиняється, її подих видихається білою хмаркою, вона озирається — площа порожня, лише тіні ліхтарів гойдаються, ніби танцюють. Вітер, теплий і несподіваний для осені, торкається її щік, гладить шию, шепоче низьким голосом: "Залишайся зі мною..." 

Її шкіра вкривається мурашками, але тепло тече по ногах, підіймається до стегон, ніби чиїсь невидимі пальці обіймають її. Вона сміється, її голос дзвенить: "Це місце справді магічне!" — але сміх тоне в гулі дзвонів, що стають гучнішими, ритмічнішими. Вулиці оживають — будинки скриплять, ніби вдихають, вікна ратуші блимають, тіні витягуються до неї, Чернівці прокидаються, голодні, їхні кам’яні серця б’ються в унісон. Анна фотографує, не помічаючи, як її очі тьмяніють, а місто дивиться на неї, обираючи першу жертву.