Розділ 9

Аня

Кирило вийшов з автівки й допоміг мені сісти. Нас проводжали поглядами мої одногрупниці. Ну як нас? Вірогідніше, вони дивилися на мого супутника.

— Привіт, маленька, — нахилився до мене з поцілунком тільки-но сів на місце.

— Як твої переговори? — запитала, насолоджуючись його обіймами. Добре, що вікна тоновані і нас не видно.

— Встиг та владнав всі питання, — він завів двигун і вже збирався від’їзджати, але я побачила Машу.

— Зачекай, он Маша біжить.

— Я сказав би, що вона несеться ураганом.

Машка й справді летіла, як несамовита, волосся розтріпалося, пуховик був розстебнутий.

— Фух, думала ви поїхали, — сказала, важко дихаючи та всідаючись на заднє сидіння. — Привіт, деспоте, — стукнула Кирила кулаком в плече.

— Привіт, коза мала, — відповів Кирило, розсмішивши мене таким звертанням.

— Чого ти ржеш, Анько, — нахмурилася подруга.

— Ей, будь ввічливою з моєю дівчиною.

— О, зв’язалися на мою голову. Всі проти мене, — сплеснула в долоні . — А я думала, ви в моїй команді, — розчаровано зітхнула. Хоча мені те розчарування здалося награним.

— Звісно, в твоїй, — розвернулася до неї.

— Я чогось не знаю? — запитав Кирило, нарешті виїзджаючи з університетського подвір’я.

— О, ти воюєш на протилежному боці, — хмикнула Машка.

— Ого, та я навіть не знав, що йде війна. Не буду питати з ким.

— З твоїм дружком-хамом, — завелася подруга. — Ну, нічого він ще отримає своє.

Кирило на ці слова тільки розсміявся і похитав головою. Машка обурено сопіла до самого будинку, швидко з нами попрощалася й помчала до під’їзду.

— Чим займемося, — запитав чоловік, погладжуючи мою долоню.

— А в тебе є час? — зраділа я такій новині.

— Сьогодні я вільний. Може, кіно? Чи ресторан? Все, що завгодно.

— Давай кіно, — усміхнулася.

— Як скажеш, принцесо, тільки спокатку перекусимо.

Ми приїхали в той самий ресторан, що й минулого разу. На вході нас зустріла адміністраторка і з широкою усмішкою провела до вільного столика.

— Ти часто тут буваєш? — поцікавилася, переглядаючи меню.

— Так, доволі часто обідаю тут. Що будеш?

— Е-е-е, — я зам’ялася, бо ціни здавалися аж занадто високими. Минулого разу, за розгляданням Кирила, не звернула на це увагу.

— Тільки не кажи, що ти неголодна, — нахмурився мій супутник.

— Та ні, чогось би з’їла. Чи не здається тобі, що дерти таку ціну за ось цей салат, — тицьнула пальцем у картинку, — недопустимо?

— Що? — не зрозумів Кирило. — Аню, ти що на ціни дивишся? Тільки цього не вистачало, це не твій клопіт. Обирай, що хочеш скуштувати.

— Тоді салат, — нарешті вирішила, офіціант аж видихнув від довгого очікування.

— Так діло не піде, — обурився чоловік і сам замовив мені обід.

Мені було трішки незручно в такому закладі. Раніше хлопці не запрошували мене в ресторан. З Машою ми можемо сходити в кафе, де ціни не такі захмарні. А з Єгором ми були тільки в піцерії, тай то в компанії друзів. Ніяких романтичних вечерь чи обідів у нас не було. А тим паче в такому дорогому закладі.

— Про що задумалася? — запитав, відкладаючи вбік телефон.

— Не дають спокою? — вказала на гаджет.

— Маю бути на зв’язку на випадок важливих питань.

— А батьки в Празі теж так багато працюють?

— Так. По суті, тут лише невеличкий офіс. В Празі набагато більше зобов’язань, ніж тут. Велика компанія, що займається перевезеннями, потребує пильної уваги. Батько багато працює, та й мама не відстає. Насправді я не хотів приїзджати сюди і займатися філіалом.

— Чому?

— Ну, філіал в Дніпрі не так голосно звучить, як компанія в Празі, — знизав плечима.

— І чому ж переїхав?

— Не хотів батьків розлучати, комусь із них довелося б літати постійно туди-сюди, а я один… був, — додав і уважно на мене подивився. Добре, що нам принесли замовлення, бо своїм пильним поглядом він мене вкрай збентежив.

Після ресторану поїхали в кіно, фільм обирали навмання. Кирило не хотів мелодраму, а я терпіти не можу жахи, тому пішли на комедію, яка ну зовсім була не смішною. Та ми й не дуже то цікавилися сюжетом фільму.

— Можна було зовсім на нього не ходити, — весело сказав Кирило, коли вийшли з кінотеатру.

— Тобі зручно завжди ходити в костюмі?

— Та я вже звик до такого одягу. Посада зобов’язує. Куди тепер?

— Додому, мабуть, — невпевено відповіла.

— До мене, — кивнув і рушив.

— Я не можу до тебе, у мене завтра важливе заняття і контрольна, ще готуватися потрібно.

— Я теж не можу, бо потрібно наздоганяти те, що сьогодні пропустив, — сказав і мені здалося, що засмутився.

Кирило привіз мене додому і довго не відпускав, тримаючи у своїх обіймах. А мені самій не хотілося від нього йти.

— Йди, маленька, бо будеш сидіти до ночі, — порушив тишу Кирило.

Виявляється, не так просто зустрічатися студентці, в якої повно домашніх завдань, та чоловіку, що постійно в роботі. Але справжні почуття подолають всі складнощі. А я впевнена, що це справжнісіньке кохання. Ніжно-повітряні крильця за моєю спиною підтверджували мої думки.

Вдома, готуючи тести на англійську, подзвонила Маші.

— О, невже деспот дозволяє тобі користуватися телефоном, — запитала нахаба, прийнявши виклик.

— Уяви собі, я вдома.

— Оце так! Мабуть, сніг піде.

— Не смішно, — огризнулася на її жарти.

— Що робиш?

— Тести на завтра готую.

— Які тести? — насторожилася подруга.

— На англійську, — відповіла, вже здогадуючись, що зараз почую.

— О, ні! — заволала подруга. В слухавці щось затріскотіло, а потім гупнуло. — Мам, я до Ані, — почувся крик Маші.

Ну от! Зараз примчить до мене, значить тести не готувала. Правильніше буде сказати, що навіть не пам’ятала про них. Відчинила двері і чекала хвилину. Ось і вона! Маша неслася по сходинках в довгому халаті і бігудями на голові.