Епілог

Минуло літо. Моє перше літо без неї.

Іноді я прокидався в гуртожитку - чужі стіни, чужі голоси, запах кави й дощу за вікном. І мені здавалось, що все те, що було в школі, приснилося.

Наче не було тієї парти, не було тієї осені, не було “просто друзів”, не було того останнього “не сердься… просто не в цей раз”.

А потім я бачив у телефоні старе фото з випускного - ми всі стоїмо у ряд, я збоку, вона ближче до центру, усміхається, ніби ніщо ніколи не боліло. І мені ставало так тихо, що навіть думки звучали голосно.

Тут, за кордоном усе інше. Люди поспішають, усміхаються просто так, не приховуючи зморшок. Ніхто не питає, чи ти закоханий. Ніхто не сміється з твоїх мовчань.

А я вчуся говорити. Не з нею, а з собою.

Іноді мені здається, що якби вона зараз поруч, я б навіть не знав, про що з нею говорити. Усе, що я хотів сказати - залишилось там, у травні, в шкільних стінах, коли я стояв і не зміг нічого їй сказати.

Тепер замість неї - тиша. Але тиша не гірша за біль. Вона просто… інша.

Ввечері я іноді виходжу на балкон. Куртка ще пахне тим самим димом, що й тоді, коли я проводжав її додому. І коли вітер дме з півдня, мені здається, що десь там, у тому місті, вона теж виходить на балкон.

Може, теж мовчить.

Може, теж згадує.

Може, й ні.

Я не знаю, чи ми ще колись зустрінемось.

Але я знаю, що те тепло, яке було між нами не зникло. Воно просто стало частиною мене. Тихою, непомітною, але живою.

І якщо колись я напишу книгу, я почну її словами, які не забув:

“Пройшла вже ціла осінь, а тепло не зникло…”