Глава 3. Там, де ми мовчали…

Ця глава ведеться від імені Сергія… 

Весна завжди приходить однаково: шумно для всіх і тихо для тих, у кого всередині ще зима. У березні в школі з’явився оцей особливий запах мокрих підвіконь, свіжого повітря через відкриті вікна, крейди, яку нарешті не розмазує по дошці сухе повітря, і трохи парфумів від дівчат, бо вони почали готуватися до того самого останнього дзвоника… Всі говорили голосніше, ніж узимку, ніби саме сонце розв’язало їм язики. Всім, крім нас двох.

Ми з Катею вже не сиділи разом. Точніше, ми й узимку вже не сиділи, але тоді це ще якось боліло різко, кололо, а навесні це стало таким, знаєш, тягучим, але звичним болем. Не таким, від якого кричиш, а таким, від якого вночі не спиш і весь час переграєш у голові, що міг сказати щось по-іншому. Вона сиділа спереду, ближче до Кирила й до своєї компанії, до сміху, до людей, з якими жити легше. Я сидів ззаду, біля вікна, дивився на мокрий асфальт і на те, як капає з даху. Здавалося, що капає не з даху, а з голови: крап-крап і кожна крапля як кожне моє невимовлене або неправильно сказане слово.

Я тоді вперше дуже чітко відчув, що ми віддаляємося не тому, що посварилися, а тому, що просто перестали говорити. І, мабуть, це страх для мене.

Того березневого дня, який я пам’ятаю найбільше, вона стояла біля вікна й крутила в руках телефон, чекаючи від когось повідомлення.

— Весна… гарна пора року, все цвіте, світ змінюється прямо на очах, - сказала вона, не до мене. Просто в повітря.

Я сидів ззаду й робив вигляд, що дописую вправу. Але зрештою наважився додати і свої два слова в цей діалог.

— Так, - сказав я. — А відчуття, ніби ще лютий.

Вона обернулась.

— Ти про погоду?

— Ні, Катю.. про нас.

Вона подивилась так, ніби я знову почав щось “оце своє”, і зробила вигляд, що не почула. Але ж я чітко бачив, що почула. Вона завжди чула. Вона просто не знала, що з цим робити. І що варто казати.

От у цьому і була наша весна: я говорив натяками, вона відповідала мовчанням. Або просто прохолодою.

Березень. Розпочинаються пригоди. Школа потроху прокидається після зимової «сплячки».

Перший місяць весни в школі - це коли всі раптом згадують, що ми вже дев’ятий клас, що скоро “все, кінець”, що треба готуватися, вибирати коледжі, вбиратися на останній дзвоник. Дівчата активно обсмоктували тему суконь, сперечалися, а хлопці в свою чергу обирали куди вступати, рекомендувалися з професіями, в кого який атестат, у кого проблеми по алгебрі. Я ніби теж був там, але всередині в мене крутилася тільки одна думка: «Я скоро поїду. Вона - ні. І вона про це не знає».

Я спеціально нікому не казав. Не тому, що я якийсь таємничий. Просто… коли скажеш - це вже реально. А я тягнув час, ніби чекаючи, що хтось дізнається та в останній момент скаже: “Та не їдь.”

Вона могла б сказати.

На одній із перерв я таки наважився заговорити перший.

— Ти вже вирішила, куди будеш вступати? - спитав я, коли вона виходила з кабінету.

— Та, мабуть, у наш коледж, тут у місті, - сказала вона, поправляючи волосся. — Не хочу нікуди далеко їхати.

“На відміну від мене”, додав я подумки…

— Тут же спокійно, - продовжила вона. — Та й батьки не відпустять.

— Ага, - кивнув я. — Тут добре.

— А ти?

— Я… ще думаю, - збрехав я дуже рівним та впевненим голосом.

Вона зупинилась, подивилась у вічі — довше, ніж зазвичай.

— Знову таємничий ти, Сергію.

— Просто не хочеться говорити про те, що ще не точно. Я не впевнений в своєму рішенні. Можливо, я ще залишусь тут на 10 та 11 клас.

— Але ти ж завжди все плануєш.

— Не цього разу.

Вона хотіла ще щось сказати, але з коридору хтось гукнув: “Катю, пішли!” — і вона швидко зникла в натовпі.

Я залишився. І мене накрило дивне відчуття: вона йде в майбутнє, у яке мене немає.

А я їду — і не кажу їй.

Квітень. Перший місяць весни вже минув.

Квітень завжди має таку незвичну атмосферу.. Атмосферу прощання.

Хоч ти ще ні з ким не прощаєшся, але вже відчуваєш, що багато людей ти більше ніколи не побачиш. Треба насолоджуватись цими моментами. Хіба що доля може дати несподівану зустріч.. І це навіть не драматично - просто так влаштовано. Школа немовби вокзал: хтось виходить на зупинці “коледж”, хтось - “ПТУ”, хтось - “поїхав закордон”, а хтось лишається в рідному місті.

Я знав, що в мене буде зупинка “за кордон”. Вона - “місцевий коледж”. Але наші маршрути розійшлися ще до того, як ми вийшли на платформу.

У квітні ми майже не переписувалися. Узагалі. Якщо і було щось - то це лише дрібничне: наприклад, “скинь домашку”, “ти був сьогодні в школі?”, “ти йдеш на репетицію?”. Жодного “як ти”, жодного “ти сьогодні дивний”, жодного “як день минув?”. І від цього боліло навіть більше, ніж узимку, коли вона говорила, що ми “просто друзі”.

Бо коли тобі кажуть “просто друзі”, це хоч якась реакція. А коли взагалі нічого не кажуть - це вже повна зміна настрою.

Якось після уроків вона все ж підійшла. Стояла, розмазуючи пальцем крейду по краю стола.

— Сергію, - тихо сказала вона.. — Чого ти від мене віддалився?

Я аж усміхнувся.

“Серйозно? Це я віддалився?” - подумки подумав я.

— Я віддалився? - перепитав я.

— Ну ти став якийсь… не такий.

— Це я не такий? Чи ми не такі?

— Може, ми, - не стала сперечатись вона.

Вона сіла на парту, а я стояв. І я дуже добре пам’ятаю цей момент, бо в класі вже майже нікого не було, тільки хтось збирав щось у шафі, а ми говорили ніби пошепки - не тому, що боялись, а тому, що не хотіли, щоб хтось чув наші відносно «щирі» діалоги.

— Що з нами сталося? - спитав я.

— Нічого, - сказала вона. — Ми просто почали менше говорити.

— А чому?

— Бо ти мене боїшся.

— Я? - я навіть розсміявся. — Чого я тебе маю боятись?

— Ти боїшся, що я знову скажу, що ми просто друзі.

Я замовк. Вона влучила. В саме серце. Душа плакала. Було дуже боляче.

Бо правда була саме в цьому: я перестав говорити не тому, що мені стало все одно, а тому, що мені вже було боляче почути те саме ще раз і ще раз. Я задумався та спитав: