Глава 2. «Між нею та вогнем»

Пройшла вже ціла осінь, а тепло не зникло.

Грудень.

Сергій сидів за останньою партою, втупившись у вікно. За шибкою сипав сніг, діти на подвір’ї гралися в сніжки, сміялися.

А він — просто спостерігав. Катя все рідше сиділа з ним. Тепер її увагу все частіше займав Кирило — вони сміялися, жартували, шепотілись на уроках. Їй було весело. Іноді Сергій ловив її погляд — короткий, винний, але все ж погляд. Він нічого не питав, просто мовчки спостерігав.

Минає перший урок. Дзвінок.

Усі сміються, балакують, кудись поспішають, а Сергій, зібравши речі, повільно виходить із кабінету, навіть не сказавши «До зустрічі» улюбленому вчителю. Він стоїть біля дверей, чекаючи на Катю з сподіванням на розмову, але вона проходить повз, навіть не спитавши звичне «Як справи?». Він встиг навіть підготувати відповідь — «Непогано, не враховуючи того, що не бачив тебе з учора». Але слова так і залишились у думках.

— Ти сьогодні якийсь не такий, — каже друг, підходячи.

— Та втомився, мабуть, — відповідає Сергій, ховаючи очі.

— А може, закохався? — хмикає той.

— Та вже давно...

Після уроків він чекав на Катю біля виходу.

Вона знову сміялася — поруч із Кирилом.

Той щось прошепотів їй на вухо, обійняв за плечі й пішов. Сергій стиснув кулаки, але промовчав, стоячи в стороні, спостерігаючи.

— Ти не йдеш? — почулася знайома інтонація.

— Іду. На тебе чекав, — тихо відповів він.

— Сергію, давай не будемо... Ми ж просто друзі, ти ж знаєш.

— Так... просто друзі. Просто.. друзі, — сказав він і глибоко зітхнув.

Катя глянула на нього з жалем — так, ніби перед нею стоїть людина, яку шкода, але врятувати неможливо.

— Не сердься, — крикнула навздогін. — Просто... не в цей раз, гаразд?

Відповіді не почула. Розвернулась і пішла додому.

Сергій рушив до місцевого саду. Снігопад густішав, змітаючи всі слова, які він не встиг вимовити. У голові крутилась лише одна думка: «Я стою між нею та вогнем. І навіть на відстані отримую опіки...»

Він сів на лавку, притрушену снігом.

Думки бігали в голові: «Що я роблю не так?», «Може, знайду когось кращого». Та всередині все одно горіло одне ім’я - Катя.

Темніло. Зателефонувала мама, попросила купити щось до борщу. У магазині він випадково помітив знайому куртку — це була Катя. Вона щось уважно вибирала, не помічаючи його.

Сергій швидко взяв необхідне й уже майже вийшов, коли почув знайоме:

— Ей! — це була вона.

Вона впізнала його по шкіряній куртці з написами на спині. Сергій зупинився, дочекався її біля дверей.

— Катю, у нас може бути щось більше, ніж дружба? — запитав він тихо.

— Я не знаю... Ти іноді мене лякаєш.

— Чим?

— Ти надто справжній. А я не люблю, коли до мене так ставляться, — сказала вона й зітхнула.

— Чому?

— Бо боюся, що не зможу відповісти тим самим.

Вони йшли мовчки.

Без жартів, без усмішок, без обговорень, як пройшов день. Між ними повисло щось невидиме - холодніше за сніг. Коли вже виднівся її будинок, Сергій наважився:

— Катю... А хто це був? Той, з ким ти після школи обіймалась?

— Та то Кирило. Просто друг, нічого більше, — відвернулась вона.

— Друг, який тебе обіймає?

— Чому ти сердишся? Ревнуєш?

— Ні... Я просто не хочу тебе втратити.

— Я розумію, але... давай не будемо, — сказала вона, але вже різко та прохолодно.

Сергій нічого не відповів. Просто

розвернувся і пішов. У голові звучали сотні запитань, але жодне не мало відповіді. Він їх просто не встиг задати. Проте було вже пізно… Став вибір між нею та вогнем…