Пульхерія-некрасуня

Дзвін над селом сповіщав про збір старійшин. Схожого зібрання не було
з півстоліття, й жителі зі страхом чекали рішення. Його знайшов, однак, не старий, а хлопець-вискочка, який містами валандався й глупства набирався.

– Прекрасний народ вимагає звичної данини? Що ж, ми її можемо запропонувати! – впевнено говорив син мельника. Рада старців слухала не перебиваючи.

– Кожні п’ятдесят років вони беруть у нас гарних дівчат, і ми нічого не можемо з цим зробити. Такі вже традиції – люди платять данину Жителям Туману своїми дочками. Але що буде, якщо ми дамо їм не найвродливішу красуню, а якусь потворну нечупару? – рада затаїла дихання. – Тут ми маємо аж подвійну користь, панове: або Туманні Жителі візьмуть її, але її нащадки, природно, будуть такими ж огидними, й Прекрасний народ утратить свою владу. Або ж вони зрозуміють, що красивіших дівчат у нас годі знайти, й відмовляться від данини!

Геніальну ідею підтримали. Й справді, скільки можна так жити? Хай ці нелюди совість мають!

 Ухвалили: треба влаштувати традиційні Вибори Вродливиці - в даному випадку, Потворниці.  Довго мучились у судді, й дівчата. Авжеж, ніхто не хоче мати славу негарної! Не допомогли ні сльози, ні обіцянки, ні подаруночки від рідних: Рада знала свою справу. До свята сонцевороту вибрали нарешті Наречену Прекрасних. Складно це було: що не кажи, а часи легендарних красунь минули, й усі дівки були майже однакові. Та правило є правило, і в означений вечір ряба Пульхерія надягла білу сукню попростіше, вінок, що засох ще тиждень тому, і в супроводі односельців прибула на острівець посеред ріки, який вранці не видко з-за туману. Залишили бідолашку на всю ніч.

Опівночі почула Пульхерія тупіт копит, хоча де їм топтати – навколо річка, землі майже нема... Моторошно стало некрасуні, вчепилась вона в дерево,  до якого прив’язана, та й чекає смерті своєї.

Тупіт все ближче, ближче... Ось і коні нелюдів видні стали, а на них... Святі угодники:  витязі та діви, красою незрівнянною сяють, тільки щось із ними не так: у того ноги немає, у тієї – руки... Найперший і зовсім сліпий, а веде всіх прямо до неї, Пульхерії! Від жаху дівчина й сама немов осліпла: темно перед очима, тупіт примовк...

Очуняла вона від голосів – голосних, але людських. Трохи заспокоїлась, аж тут розгледіла, що стискає їй зап’ясток богатир в одягу кривавому, зі шрамом через усе обличчя. Перелякалась Пульхерія, що вб’ють її, раз негарна, покарають людей за таку грубість.

– Вона прийшла до тями! – гукнув якийсь коротун, зодягнутий у срібло. – Дайте їй вина, хай підкріпиться.

Кривавий богатир і справді простягнув їй фляжку.

– Ну ж бо, не лякайся, не з’їмо тебе. Випий, красуне, полегшає. А там і розмову поведемо.

– Красуне, – сумно буркнула Пульхерія, але відразу виправилася. – Про що мені з вами розмовляти, Прекрасний народе? Чи потрібна вам така наречена, як я?

– Наречені, мила, завжди у шані. Сьогодні ти королевою балу нашого будеш. А там і вирішимо, залишишся з нами чи ні.

Дорогу до житла Прекрасного народу Пульхерія провела в сідлі самого Сліпого Короля. Сам замок добре роздивитися не вийшло: приїхали ще коли на світ не благословлялося.

 У ранкових сутінках все здавалося нереальним: незрозуміло, чи це туманні хвилі, чи пагорби, крізь які видніються стіни, шпилі та витончені галереї. Не встигла дівчина злякатися, як королівський кінь непомітно прослизнув через марево і поскакав далі, ведучи всіх вершників додому.

Й ось їй в очі вдарило світло! Десь у тумані розчинилися двері (чи розійшлися ранкові хмари?), і червоне радісне сяйво забарвило доріжку під копитами. Пульхерія прикрила очі, ніби від сонця, і не помітила, як вони в’їхали прямо в середину джерела світла.

Коли проморгалася, побачила, що їй подає руку молодий хлопчина, все лице якого переливалося перламутровими плямками, ніби шкура оленя. Якби вона зустріла його серед людей, то співчувала б, знаючи, як потворить обличчя будь-який висип, але зараз про це чогось не думалось.

– Дорогу Нареченій! – гукнув хлопець, який, певно, був герольдом. Крізь натовп, що розступився, король повів її до сходів. Дивовижно було, як він, сліпий, упевнено піднімається, ніби кожна сходинка з’являлася там, де він ступав.

- Добрі трохилюди! Полювання пройшло вдало, на хвилях туману ми зловили качечку,  з-посеред озера зірвали водяну лілею, серед чоловік знайшли людину.  Ось вона – наша гостя! Наша здобич, окраса і майбутня Наречена! А зараз розпочнемо бал, щоб у танці впізнала вона нас і залишила свій страх, так притаманний людям.

Король подав руку, і Пульхерія прийняла її. Вони вийшли в центр, заводячи танок, і скоро до них приєдналися нові й нові пари. Краєм ока дівчина помітила знайомого коротуна в сріблі, що кружляв із трохи зависокою золотоволосою красунею, і закривавленого богатиря, який ніс на руках жіночку в довгій сукні, з-під якої не видно було ніг.

Коли танець закінчився, король стиха сказав їй, що тепер Пульхерія може походити між його народом, все роздивитися, і прийняти рішення – залишатись чи ні.

Потім оголосили бенкет. Як видно, ніхто не мав визначеного місця: кожен сідав за той стіл, що ближче. Пульхерія опинилась поряд із чоловічком
у срібнім одязі, воїном зі шрамом та їхніми дамами. Десь спереду сидів Сліпий король, але про що вони говорили, він не міг чути.