Пригоди одного ведмедика

На шаховій дошці ми грали у нарди, постійно підкидуючи карти одне одному. Забава була весела і потребувала неабиякої фантазії. Кожен вигадував власні правила і їх дотримувався. Якщо інтереси збігалися кидали кості: випадає шість – правда за Долі, якщо два –  то за мною. У надзвичайних випадках нас розсуджував затертий заєць. Він був найстарішою іграшкою, а отже – найрозсудливішим. Проте, мені чомусь здавалося, що дівчинку він полюбляв більше і коли я обертався –  допомагав їй.

Сьогодні Долі щастило як ніколи. У колоді було більше чорних, ніж червоних карт. Чорними керувала вона. Ба, навіть більше, деякі червоні були перейменовані у чорні. Варто було намалювати прозору троянду, як вони змінювали колір і значення. Між іншим, це діє не тільки у картках і ніколи не знаєш яких форм набере предмет.

На столі лишилося дві картки і ми взяли по одній.

– У мене король! Король, та ще й бубновий! Перемога!  – радів я.

Долі засмутилася і відкрила власну карту. Дівчинка подивилася серйозно на мене, а потім усміхнулась.

– У мене хрестовий валет, але хіба може король бути вищий свої підданих? – запитала вона мене.

– Всі королі вище своїх громадян. Вони керують та розпоряджаються долями народів на власний розсуд.

– А повинні тільки турбуватися. Так як я тобою!

Будучи не згідним із цим, я демонстративно відвернув голову. Мені хотілося виграти. Долі продовжувала вмовляти мене, проте я не піддавався, тому у нашу розмову вмішався заєць.

– Кривавий король не може бути вищий чорного підданого. Вони завжди нижчі. Король – найнижча карта.

– А ти хоч у карти-то умієш грати? – запитав я.

– Ні, і не хочу вчитися. Я ж суддя і свої судження будую на логікі, а не дурнуватих правилах.

Я тяжко зітхнув! І де навчають цих вухастиків? Та й для чого? Потрібно буде попросити, щоб показав диплом юриста. Повинно ж існувати місце, де і зайцям видають сертифікати про освіту.

– Не засмучуйся. Ти програв, але я тебе все одно люблю, а монархи так не вміють. Їм подавай тільки перемогу. Складай про них вірші, поеми, оспівуй ратні подвиги. А мені потрібні тільки цілунки і обійми.

Долі пригорнула мене до себе і я забувся про образу. Залишилась тільки любов. Заспокоївшись, ми розпочали нову гру із новими правилами.

– Золотце, ти ще не втомилася бавитися? Потрібно щось і з’їсти.

З кухні запитувала мама дівчинки. Так і не дочекавшись відповіді, вона забрала мою компаньйонку до себе.  Забаву ми продовжимо згодом, а тим часом я розповім про себе та трішки про Долі.

***

Мене звати Грізний, точніше – Міха Грізний. Насправді я добряк, тай де ви бачили страхітливих бурих ведмедів. По телевізору? Забутьте про той сірий ящик, він вам не потрібний доки ви мешкаєте у світі казки. За своє життя я змінив десяток сімей та друзів.  Дехто мене любив і пестив, але були і ті хто знущався надомною. Так от, тільки ліву лапу мені відривали п’ять разів, аби не турботливі матусі, то від мене залишилася тільки вата і блакитні пластикові очі.

Себе я презентую Європейським ведмедем, що виріс у Австралії. Моїми друзяками були пухкі коали та стрімкі кенгурушки. На тваринній фермі було спокійно, але мене лякала одна річ. Для чого дядько Томас підстригав овечок і як їм не соромно потім крутити сідничками навсібіч. Я не хотів бути обпатраним ведмедем.  Міа – дівчинка, у якої мешкав, трепетно відносилася до мене. Чесала шерсть і купала у теплій воді. Я був першим її ведмедиком, а це завжди зближує. Єдине що мені не подобалося – чаювання.  Щодня я мав пити гидоту. Але у житті до всього звикаєш, тому й полудневий чай з молоком видавався мені не таким і паскудством.

Мою брунатну шубу палило південне сонце, вітер обвівав обличчя, а дитячий сміх наповнював життя. Я не хотів нікуди їхати чи щось змінювати у житті. Проте у світі мало що вирішують ведмедики, зодягнуті у твідову жилетку.

Одного разу Міа вирушила із батьками у містечко Дарвін, що на півночі континенту. Це неподалік парку Какаду та Тивійських островів, що всіяні евкаліптовими лісами. Між тими деревами можна зустріти австралійських аборигенів – Тивійців. Вони танцюють навколо вогнищ, ґелґотять на цікавій мові і щиро вірять, що їх острови проковтне морська черепаха. Якщо ви нічого про це не чули, то Австралія для вас залишається таємничим континентом.

Метою поїздки було провідати брата Томаса – Ендрю. Він був рибаком та займався виловом крабів, кільки, кальмарів, креветок, камбали та взагалі всього живого, що розпочиналося на букву «К». Можливо одного разу він спіймає і Кракена, якого спекається на арабському ринку. Коли Ендрю не таланило він умикав фантазію і вся впіймана риба змінювала назву. Так з’явилася «кСкумбрія», «кОсьминог», «кТунець», та велика біла «кАкула».

  По приїзду у місто, Мія провела мені екскурсію. Модерна архітектура, чисті проспекти та різноманіття людських обличь. Здавалося, що у цьому місті переплелися всі нації. Дівчинка, щось розповідала, але я не чув її клекотіння, моя голова крутилася увсебіч, розглядаючи дрібні деталі побуту. Поряд шуміло море, зваблюючи і лякаючи водночас. І ми вирушили до нього на зустріч із Ендрю.