Епілог

«Іноді доля дарує тобі велике кохання.
Іноді - владу. А іноді - можливість офіційно
кусати дипломатів без наслідків.»

Я досі не розумію, як саме стала дружиною спадкоємця демонічної імперії.

Ні, технічно - розумію. Там були почуття. Магія. Істинний зв’язок. Давній ритуал. Богиня. Майже державний переворот. Кілька нервових зривів. Один знищений зал для церемоній. Тринадцять дипломатичних скандалів. І Білка.

Особливо Білка.

Але іноді я все одно прокидаюся вранці, дивлюся на золоту стелю імператорських покоїв, на чорні штори з вишитими сріблом символами роду Велестар, на чоловіка поруч - небезпечно красивого, розпатланого після сну, теплого, сонного і такого безсовісно мого, - і думаю:

"Тобто… я реально тут живу?"

А потім починається пекло.

Точніше - етикет.

Виявляється, бути дружиною демона - це не лише романтика, поцілунки й драматичні погляди через бальний зал. Це ще й нескінченні уроки політики, дипломатії та придворного виживання, де кожен чайний ковток має значення, кожен нахил голови щось означає, а неправильне положення виделки може спричинити міжнародний конфлікт.

І я б дуже хотіла сказати, що успішно адаптуюсь.

Але сьогодні я випадково назвала одного посла «пихатою ящіркою в перуці».

Вголос.

На офіційному прийомі.

У тиші.

Дезмор після цього кашляв у келих хвилини три, приховуючи сміх, а головний радник імперії дивився на мене так, ніби морально вже писав заповіт держави.

- Ваша величносте, - процідила леді Арвен під час чергового уроку етикету, - ви повинні сидіти на троні прямо.

Я сиділа рівно.

Майже.

Просто хвіст заважав.

- У мене анатомічні особливості, - буркнула я.

- Ви зараз у людській формі.

- Це психологічний хвіст.

Десь збоку хрюкнув Дезмор.

Я звузила очі.

Він удавав, що кашляє.

Брехливо.

Бездарно.

Абсолютно щасливо.

Минуло кілька місяців після Обряду.

Після тієї ночі, яка назавжди змінила не лише мене - а всю імперію.

Іноді мені досі сниться той зал.

Сяйво.

Давня магія.

Символи, що спалахували просто в повітрі золотими колами.

Голоси жерців.

Тремтіння підлоги.

І мій страх.

Тому що в той момент я ще не розуміла, що саме відбувається.

Лише відчувала Дезмора.

Його руку.

Його чоло на моєму.

Його погляд.

Такий живий. Такий справжній.

Такий… мій.

А потім магія вибухнула.

Не образно.

Буквально.

Світло накрило зал так різко, що гості почали кричати, хтось упав на коліна, а хтось - здається, міністр фінансів - взагалі знепритомнів у декоративний фонтан.

Стародавні символи спалахнули в повітрі, мов зорі, і в самісінькому центрі ритуального кола з’явилася Вона.

Богиня.

Така сама, як тоді.

На самому початку.

Висока. Сліпуча. Нереально прекрасна. З очима, в яких ніби крутилися галактики.

У залі стало тихо.

Навіть Білка перестала жерти.

А це, між іншим, рівень божественного втручання.

- Істинний зв’язок завершено, - промовила Богиня, і її голос лунав не в повітрі, а десь усередині душі. - Те, що було розірване страхом, тепер скріплене вибором.

Я пам’ятаю Лавінію.

Її обличчя.

Бліде. Спотворене люттю.

Вона щось кричала про помилку. Про незаконність. Про те, що я - чужа цьому світу.

І саме тоді Богиня подивилася на неї.

Ох.

Краще б вона цього не робила.

Світло спалахнуло навколо Лавінії, мов золоте полум’я, а за мить її магія просто… зникла.

Без вибуху.

Без крику.

Без шансу повернути.

- Той, хто прагне зруйнувати істинний зв’язок через заздрість, втратить те, чим найбільше пишався, - сказала Богиня спокійно.

А потім на наших із Дезмором зап’ястях спалахнули мітки.

Чорне золото.