Розділ 13. Імперія, здається, зараз вибухне

«Є дуже погані ідеї. Є катастрофічні рішення.
А є момент, коли хтось приводить величезного
магічного барса просто на засідання імперської
Ради й каже: “Це любов мого життя”.»

Ми піднімалися сходами палацу повільно.

Надто повільно для людей навколо.

І надто швидко для мене.

Кожен крок луною віддавався десь під ребрами, змішуючись із глухим гуркотом серця, а величезні чорні колони, що здіймалися вздовж мармурового проходу, чомусь нагадували мені не архітектуру, а пащу якоїсь древньої істоти, яка терпляче чекала моменту, щоб нас проковтнути.

Палац імператора завжди був красивим.

Моторошно красивим.

Саме так виглядала влада, якщо загорнути її в золото, мармур і чужі страхи.

Під ногами блищала підлога, в якій відбивалися магічні вогні під стелею, повітря пахло дорогими травами, старими книгами й холодною магією, а придворні, що траплялися нам дорогою, одразу замовкали.

І дивилися.

На мене.

Точніше - на барса біля спадкоємця.

Хтось із жахом.

Хтось із відразою.

Хтось із цікавістю.

А один старий радник взагалі ледь не перечепився об власну мантію, коли я подивилась йому просто в очі.

«А от не треба було дивитися на мене так, ніби я зараз почну жерти дипломатів.»

- Ти зараз дуже голосно думаєш, - тихо сказав Дезмор, навіть не повертаючи голови.

Я сердито смикнула хвостом.

Білка, яка сиділа в мене на спині так, ніби це був її офіційний трон, трагічно зітхнула.

- Нас усіх запам’ятають. Але не так, як хотілося б.

«Тебе взагалі ніхто не кликав.»

- Я сама себе запросила.

- Це помітно, - сухо кинув Дезмор.

Попереду відчинилися високі двері Ради.

І світ ніби миттєво став холоднішим.

Велика зала зустріла нас тишею.

Тією самою поганою тишею, від якої шерсть уздовж хребта сама собою починає підійматися дибки.

У центрі - кругла зала зі стародавніми символами на підлозі.

Високі вікна.

Темне золото.

Чорний камінь.

Магічні світильники під стелею.

І Рада.

Дванадцять найвпливовіших людей імперії.

Ну й імператор, звісно.

Я бачила його вперше так близько.

І тепер прекрасно розуміла, чому Дезмор іноді дивився так само.

Той самий важкий погляд.

Та сама небезпечна тиша.

Та сама сила, від якої повітря ніби ставало густішим.

Імператор сидів нерухомо, спираючись пальцями на темний підлокітник трону, і його очі одразу зупинились на мені.

Точніше - на барсі біля його сина.

У залі стало ще тихіше.

- Отже, чутки не брехали, - нарешті промовив імператор.

Його голос був спокійним.

Занадто спокійним.

Так говорять люди, які звикли, що після їхніх слів або підкоряються… або помирають.

Дезмор зупинився просто посеред зали.

І я залишилась поруч із ним.

Не позаду.

Поруч.

- Чутки зазвичай навіть применшують масштаби проблеми, - холодно відповів він.

Білка тихенько шморгнула носом.

- Ой, почалося.

Один із радників одразу скривився.

- У тронній залі тварина.

Я повільно повернула голову в його бік.

І усміхнулась.

Тобто… барси не усміхаються.

Але щось у моїй морді явно підказало йому, що говорити далі було помилкою.

- Так, - дуже спокійно сказав Дезмор. - І я б на вашому місці ретельно добирав наступні слова.

Тиша стала майже фізичною.

Імператор уважно дивився то на мене, то на сина.

Потім повільно перевів погляд на радників.

- Починайте.

Один із магів Ради вийшов уперед.

Старий.

Сивий.

І настільки худий, ніби його все життя годували виключно політичними інтригами.

У руках він тримав тонкий срібний жезл, вкритий рунами.

- Після нападу Тіні було проведено повторне дослідження залишкової магії, - сухо почав він. - І результати… виявилися доволі несподіваними.