Розділ 12. Або вона - або вся імперія може йти до біса

«Іноді доля всього королівства вирішується не в битві.
А в момент, коли демонічний принц дивиться на тебе так,
ніби ти - єдине правильне рішення в його житті,
навіть якщо п’ять хвилин тому ти впала з дерева,
бо намагалася вкусити Білку за хвіст»

Є щось особливо принизливе в тому, що ти вчишся контролювати древню магію перевтілення, здатну змінювати саму структуру тіла, душі й енергії… і при цьому програєш битву власним вухам.

Бо вуха, як з’ясувалося, жили окремим життям.

Особливо тоді, коли я нервувала.

Або злилася.

Або соромилась.

Або коли Дезмор дивився на мене отим своїм поглядом, від якого в мене всередині все перетворювалося на гарячий солодкий хаос.

Тобто - майже постійно.

- Ти знову пушишся, - абсолютно спокійно повідомив Дезмор, навіть не піднімаючи очей від документів.

Я лежала поперек його столу в образі людини, нудьгуючи настільки сильно, що вже хвилин десять крутила в руках чорнильне перо й роздумувала, чи можна випадково встромити його в якогось особливо нудного радника.

- Я не пушуся.

- Ліро.

- Я - велична й небезпечна.

- У тебе хвіст звисає зі столу.

Я завмерла.

Повільно повернула голову.

І справді.

Світлий пухнастий хвіст абсолютно безсоромно теліпався в повітрі, ще й нервово смикався з боку в бік.

Білка, яка сиділа на шафі й жерла горіхи так, ніби переживала за світову економіку, захрипіла від сміху.

- О, та заткнись ти, - пробурмотіла я.

Білка миттєво обурено випросталась.

- Я, між іншим, моральна підтримка в цьому домі!

- Ти гризун із манією величі.

- А ти кішка з проблемами контролю.

- Барс.

- Пухнаста трагедія.

Я звузила очі.

Дезмор важко зітхнув, відкладаючи документи.

- Мені іноді здається, що я живу не в маєтку спадкоємця імперії, а в божевільному цирку.

- Зате веселому, - абсолютно серйозно сказала Білка.

І що найгірше - я тепер прекрасно її розуміла.

Не інтуїтивно.

Не приблизно.

А нормально.

Повністю.

З усіма інтонаціями, емоціями й тим саркастичним жахом, який ховався в її маленькій пухнастій душі.

Спочатку це лякало.

Потім - дивувало.

А тепер стало настільки звичним, що я вже навіть не помічала моменту, коли перекладала її бурчання людям.

Особливо Дезмору.

Я перевела погляд на нього - і серце, як завжди, зробило ту дурнувату річ, коли раптом починає битися швидше тільки тому, що цей чоловік існує поруч.

Минув місяць.

Цілий місяць після Тіні.

Після страху.

Після крові.

Після моменту, коли ми ледь не втратили одне одного.

І за цей місяць моє життя остаточно перестало бути нормальним.

Тепер у мене був демонічний принц, який приносив мені квіти.

Справжні.

Регулярно.

І ні, я досі не звикла.

Особливо тому, що виглядало це завжди однаково.

Двері кабінету різко відчиняються.

Дезмор заходить з таким обличчям, ніби щойно особисто душив дипломатів голими руками.

Кидає на стіл папери.

Пів маєтку завмирає від страху.

А потім він мовчки простягає мені букет.

І кожного разу я однаково зависала.

- Це що?

- Квіти.

- Я бачу, що не кабан.

- Тоді в чому питання?

І найжахливіше - мені подобалось.

Подобалось настільки сильно, що одного разу я прокинулась серед ночі, побачила всі ті букети у вазах по кімнаті… і зрозуміла, що посміхаюсь, як абсолютна ідіотка.

Це було катастрофою.

Бо я закохувалась.

Без шансів на порятунок.

***

Нічні прогулянки стали нашою дивною традицією.

Палацові сади вночі виглядали зовсім інакше - не як частина імперії, а як щось чарівне й майже нереальне. Магічні ліхтарі світилися м’яким золотом, дерева тихо шуміли над головою, а повітря пахло нічними квітами й прохолодою.