Розділ 11. Як не втратити форму (і гідність) за три дні й вісім істерик

«Коли ти прокидаєшся не тією, ким засинала…
головне - не заверещати від власного відображення.»

Я прокинулася.

Наче з-під завалу. Голова гуділа так, ніби я з розгону врізалася хвостом у сталеву стіну, і тепер усередині черепа перекочувалися грозові хмари. Тіло ломило - плечі, шию, спину - так, ніби мене спочатку скрутили у вузол, потім розтягнули, а потім знову згорнули клубком і жбурнули з балкона. Груди стискало, дихання було уривчастим, ніби саме повітря впиралося й не хотіло заходити в легені.

"Що… що взагалі…"

Спогади поверталися повільно. Шматками. Уривками.

Ліс. Тінь. Холод. Біль. Паніка. Кроки. Його голос.

«Я тут. Я з тобою. Тримайся.»

Він прийшов. Він знайшов. Тримав мене на руках. Теплих. Надійних. Крізь біль. Крізь страх.

"Він не покинув. Він… Він прийшов за мною."

Десь глибоко всередині стиснулося щось м’яке й тремтливе. Наче в грудях запалили маленьку іскру. Я була не одна. Я жива. Я - врятована.

І водночас щось нестерпно щемке боляче кольнуло всередині. Він збрехав. Відпустив мене, щоб захистити. Але все одно… збрехав. І біль від цього нікуди не зник.

Я вдихнула.

І завмерла.

Дивно. Дихання… інше. Не шипляче, не крізь ікла. А м’яке. Глибоке. Людське?

Я різко розплющила очі.

І зрозуміла.

Щось пішло дуже, дуже не по хутру.

По-перше - холод. Пронизливий, підступний і абсолютно несумісний із тією пухнастою затишністю, до якої я вже звикла. Не було хутра. Не було хвоста. Було… тіло. Надто відкрите. Надто голе. Надто не-барс.

По-друге - дихання. Рівне. Людське. Не втягування запахів носом і вусами, а дивний… звук із грудей. Наче хтось без мого дозволу ввімкнув новий режим існування.

А по-третє - простирадло. Просто під спиною. Просто шкірою. Воно дряпалося. Так, простирадло. Бо не хутро, не підстилка, а справжня зрада бавовняного світу.

"Ні… ні… ні-ні-ні…" - подих перехопило, серце підскочило до самого горла, а по спині ніби пробіг крижаний звірятко. "Це… цього не може бути. Я ж… я ж була…"

Пальці.

Я бачу пальці.

Не лапи. Не хутро. Не кігті.

Бліді, довгі, тремтячі пальці.

Мої.

І… шкіра. Жива. Справжня. Гола.

"Я людина? Я знову людина?"

Невіра скувала кожну клітинку тіла. Я повільно підняла руки до обличчя, провела ними по щоках, губах, волоссю. Шок. Чистий. Без домішок. Пальці тремтіли, а десь у грудях наростало дивне - не страх, ні… щось інше. Щось… тепле.

Сльози.

Гарячі. Справжні.

Вони покотилися щоками самі собою. Я заплющила очі - і всередині спалахнуло щастя. Я знову людина. Після всього. Після болю. Після Тіні. Після втечі. Він знайшов мене. Він повернув мене. І я знову можу дихати - по-справжньому.

"Я жива… Я тут… Я знову я…"

Сміх вирвався несподівано. Тихий, зірваний, трохи божевільний. Але не від істерики - від радості. Бо в цьому тілі, у цьому диханні, у цьому серці - я знову була вдома.

А потім я запанікувала.

Внутрішньо. Беззвучно.

Бо навіть верещати в такому вигляді здавалося якось незручно. Я - шипляча катастрофа на лапах - тепер лежала без кігтів, без хутра й без морального прикриття.

Катастрофа 2.0: оновлення невдале.

Паніка швидко набула форми кокона з простирадла. Я закуталася в нього, наче в броню, і сповзла з ліжка. Повільно. З гідністю пораненого барса, який намагається врятувати хоча б залишки власної гордості.

Рачки.

Під ліжко.

Туди, де темно, тихо і можна прикинутися килимом.

І щойно я почала сподіватися, що, можливо, тут мене і залишать у спокої, як раптом…

- Ти тут?.. - долинув до мене голос Дезмора.

"О ні. О ні, демон. Тільки не зараз."

- Я приніс тобі… ковдру?.. - продовжив він тоном людини, яка явно не очікувала ранкової драми.

Я затамувала подих. Прикинулася пилом. Може, піде. Може, вирішить, що це сон. Може, подумає, що я галюцинація.

Було б прекрасно.

Але ні.

- Що за… - він замовк.

Звісно.

Він побачив.

Простирадло, що стирчало з-під ліжка. Підозрілу відсутність барса.

Я зашипіла.

Це вирвалося саме. Як дихання під час паніки - інстинкт. Захисний. Безглуздий.

Але звук вийшов слабким. Майже жалюгідним.

І від цього стало ще гірше.