Розділ 9. Як не з’їхати з глузду, якщо ти - саботаж у хутрі

«Іноді ти просто лежиш на дипломатичному договорі,
муркочеш у стелю… і руйнуєш міжнародні відносини.»

Мій шлях до пекла виявився напрочуд м’яким. Вовняним, можна сказати. З подушками, з пухнастими килимами, з пледами, що пахли лавандою й аристократичною зверхністю. І, звісно ж, з обов’язковою мискою м’яса, яку я принципово оминала, ніби в ній ховалася клятва вічної нудьги. Тому що тепер я жила в нього. У Дезмора. У його кімнатах - із високими вікнами, важкими шторами й затишком, який я методично руйнувала. У його світі, де все було чітке, вивірене, просякнуте магією й офіційними титулами. І, що особливо важливо, у нього - на нервах. О, там я облаштувалася з особливим задоволенням.

Офіційно це, звісно, називалося: «Фамільяр тимчасово займає покої при демоні до формування стабільної форми та усвідомлення зв’язаної природи». Але якщо бути чесною, правильніше було б записати: «Катастрофа на чотирьох лапах, із кігтями та пухнастим хвостом оселилася у палаці, і тепер страждає весь протокол». А я? Я старалася! Серйозно. З таким завзяттям, із яким зазвичай котики деруть диван, щойно господар відвертається. У кожному гарчанні - філософія. У кожній подряпині - політична позиція. У кожному стрибку - протест проти системи.

Якщо ви досі думаєте, що барс у палаці - це щось благородне, граційне і взагалі «хутряна милота», то вам терміново потрібно пройти курс підвищення кваліфікації на тему «Пухнастий апокаліпсис: від муркотіння до диктатури». Барс - це не домашній улюбленець. Барс - це доля. Це пухнастий ураган, загорнутий в елегантну грацію, у якого кігті нагострені до рівня критики модних суконь. І почуття справедливості в мене, між іншим, гостре, як у всіх, хто вважає себе моральним компасом цього всесвіту. Тільки цей компас шипить і плювками позначає межі дозволеного.

Перші три дні я, чесно, намагалася вжитися в нову реальність. Спала на картах, муркотіла на балконах, легенько торкалася лапою чашок, змушуючи їх падати. Усе як у поважного барса. Особливо мені сподобалися магічні сувої. Вони світилися. Ворушилися. Один, нахабний, спробував укусити мене за вухо. Це була його остання помилка. Я відреагувала з холодною рішучістю справжнього стратега: кігтем - і в порох. А потім з’ясувалося, що це був договір про взаємний захист із могутнім сусідом. Упс. Ну що ж, тепер у нас є взаємна повага. Або хоча б страх.

Найкраще ж сталося вранці, коли я, розімліла під першими сонячними променями, розтягнулася килимком на балконі й прикинулася елегантним пухнастим декором. У той момент, коли повз проходив посол Криндана - важлива птиця з пір’ям амбіцій - я стрибнула. Без попередження. Просто перед його носом. Він видав звук, гідний оперної сцени, зблід і відсахнувся. Його перекладач пірнув у клумбу й, здається, заплакав. Охорона вирішила, що це замах, і почалася паніка. Я? Я просто сіла і почала вмиватися. Бо ранок має починатися з умивання і легкої дипломатичної паніки.

Кожен вечір був виставою в одному акті під назвою «Барс і Ванна». У цій трагікомедії я грала одночасно і втікачку, і антигероя, і жертву насильства над пухнастістю. Дезмор, із його непохитним прагненням мене відмити, виглядав як лиходій із казки: з рушником, поглядом, сповненим рішучості, і підготовленою качечкою у ванні. Я тікала всюди - під ліжко, в шафу, в димар. Один раз навіть у ящик із архівами, де вкусила архіваріуса, за що той почав поклонятися мені як богині хаосу. Коли ж мене все ж ловили й тягли у ванну, зі свічками й спокусливими ароматами - я завила. Так, що дзеркало тріснуло. Після чого втекла через люк, залишивши по собі повний відчай і пару мокрих слідів. Відтоді він кликав мене не інакше як «пухнастий кошмар із підвищеною вологістю».

Їжа стала окремою формою мистецтва. Я влаштовувала перфоманси: то ігнорувала миску, ніби в ній лежали податкові декларації, то переносила шматки м’яса в його кімнату, складаючи під подушку, щоб він, сідаючи, видав той самий звук, якого я від нього чекала - суміш ображеної гідності й відвертого жаху. Він закричав. Демон. Темний. Майже безсмертний. Закричав, як наляканий новобранець. А я гордо вийшла з кімнати, хвіст трубою.

Ліжко було моїм троном. Моєю територією. Моїм королівством. Я займала його так, як може лише впевнена в собі істота, яка знає ціну своєму хутру. Він намагався боротися - один раз. Спробував посунути мене. Був відігнаний кігтем і зверхнім поглядом. Ночував у кабінеті. Повернувся вранці з фразою:

- Я капітулюю. Тимчасове перемир’я можливе?

Я зашипіла. Він поцілував мене в ніс. Я видряпала йому вухо. Так і живемо.

А потім… потім були чужі. Ці нахабні, надушені, лискучі особини, що намагалися до нього наблизитися. Ніби він був фруктом на прилавку, а не моїм персональним магом. Я з’являлася поруч, мовчки, без погроз, але з очима, в яких було написано: «доторкнешся - житимеш без манікюру». І вони розуміли. Навіть пиріжки, які приносили йому на прийоми, я демонстративно з’їдала, сидячи між ним і кривдником. Один раз - із хрускотом.

А коли з’явилася принцеса - ах, це було шоу. Вона увійшла до зали, як павич на кастинг, феєрверк парфумів і суцільна впевненість у власній неперевершеності. Я лежала під троном. Чекала. І коли вона нахилилася в реверансі - зашипіла. У тиші. Так, щоб кожне слово прозвучало: «Ти. Не. Пройдеш». Вона спіткнулася, заплуталася в сукні, впала, впустила корону, і я думаю, це був мій найкращий вихід на сцену з того часу, як я розбила артефакт «істини» просто тому, що він моргнув.

А потім з’явилася білка.

Точніше навіть - Білка з великої літери. Білка як явище. Білка як організована диверсійна сила в мініатюрі, на хвості якої трималася вся моя пухнаста революція. Я не знаю, де вона була раніше. Може, відлежувалася в якомусь горіховому підпіллі. А може, розробляла план захоплення палацової кухні. Але щойно я стала жити в палаці - вона одразу дала зрозуміти, що буде не просто хвостатою свідчинею, а активною учасницею барсячого божевілля.