Розділ 8. Як вижити після балу і не вбити нікого (майже)

«Іноді ранок - це не початок нового дня,
а кара за всі вечірні рішення.»

Прокидатися в ліжку принца, коли ти - барс із ранковим диханням, злиплою шерстю і дикою підозрілістю до всього затишного, - це щонайменше іронічно. Особливо якщо врахувати, що принц - не абихто, а Дезмор Велестар: та сама аристократична гроза, чарівна катастрофа в шовкових штанах і водночас об’єкт політичних шлюбів, таємних угод і тремтливих зітхань юних леді (і деяких літніх магістрів).

А тепер він ще й мій… ну, як це сказати… фактичний компаньйон по лежанню. Формально - я фамільяр принца. Неформально - пухнасте лихо з привілейованим доступом до його грудей. Бо тієї самої ночі, коли, здавалося б, увесь двір чекав криків, магічних скандалів і політичної каші у три акти, він просто… взяв і обійняв мене. Без слів. Без пафосу. Наче я була не живим втіленням барсиного хаосу, а кимось рідним, важливим. Тепло від його тіла було не лише фізичним - воно огортало зсередини, розчиняло межі, приглушувало інстинкти.

Він уткнувся лобом у мою маківку - або, можливо, у вухо, бо я так і не розібралася в архітектурі його сонних обіймів. І заснув. Просто так. Не здригнувшись, не відштовхнувши. А я? Я застигла. Завмерла, як магічна миша перед кристалом-приманкою: усі рецептори волають «небезпечно!», а тіло хоче залишитися. Бо вперше за весь цей час я не відчувала загрози. Не чекала удару. Не напружувалася, вгадуючи, з якого боку прилетить зрада. Лише спокій. Спокій у його диханні. Рівному. Глибокому. Справжньому.

Я не могла поворухнутися. Ні кінчиком хвоста, ні подушечками лап. І справа була не в страху розбудити - клянусь усіма магічними контрактами. Але зараз… зараз усе було інакше. Я лежала поруч із ним, вплетена в його дихання, в його тепло, в цю неможливу тишу - і не хотіла, щоб вона закінчувалась.

Я, яка вміла зникати так, що мене не знаходили навіть заклинання пошуку, я, яка могла розчинитися в натовпі й будь-якої миті рвонути геть без жодного погляду назад - зараз не хотіла йти. Не хотіла тікати. Не хотіла рятуватися. Хотіла залишитися. Саме тут. Саме з ним.

Нехай цей ранок ілюзорний, нехай він - фальшивка, виткана з тихого блаженства і захованої в шкатулці віри в дива. Нехай він завтра відвернеться, забуде, викине - байдуже. Бо цей момент був мій. Справжній. Він тримав мій хвіст, як щось дорогоцінне. А я трималася за тишу між нами, як за останній клаптик неба перед падінням.

Навіть якщо це була помилка - я не хотіла, щоб вона закінчувалась. Хотіла залишитися. Хотіла - залишитися саме з ним. Хоч іще на мить. Хоч на один вдих. Хоч на півподиху надії.

***

Подушка під щокою була такою м’якою, що здавалася не подушкою, а магічною хмарою, створеною спеціально для того, щоб фамільяри втрачали бойову хватку і починали мріяти про теплі шкарпетки та в’язані шарфи. Я вткнулася в неї носом - і вона прийняла форму мого обличчя з такою відданістю, ніби знала мене з дитинства. Від неї тягнуло не просто затишком - це був удар по всіх фронтах моєї незалежності: вона пахла Дезмором. Не парфумами, не магічними оліями, а ним - справжнім, живим, без прикрас.

Ця подушка пахла його шкірою - трохи сухою, з присмаком простирадл і чогось невідворотно чоловічого. Пахла книгами - старими, шкіряними, з потертістю і таємницями між рядками. І ще - ледь відчутним перцем, ніби він їв щось гостре на вечерю, а потім сперся лобом об цю саму подушку, і спеції залишилися на тканині. Але найсильніше було інше: дим. Не тютюновий, ні. А той особливий, рідкісний запах, який буває тільки біля живого каміна, коли дрова потріскують, а вогонь танцює, відкидаючи тіні на стіни. Запах тепла, в якому хочеться розчинитися. Запах, під який хочеться засинати - і щоб увесь світ зачекав.

Я зарилася глибше, з якоюсь відчайдушною впертістю, ніби хотіла злитися з цією тканиною, стати частиною подушки, частиною цього запаху, частиною нього. Лапою шкребнула - не різко, а повільно, наче перевіряла, чи справді вона існує, чи не марево це. Матерія під кігтями ледь зашелестіла - шовк, м’який, теплий, як дихання. Я ткнулася щокою в куточок, який зберігав особливо сильний запах його шиї, і замружилася.

І раптом стало страшно до судом, до болісної нудоти в животі, ніби ось-ось зірве дах із цього крихкого затишку. Бо я знала, що таке прокидатися - не просто в іншому місці, а в іншому тілі. Прокидатися в стерильній білій палаті, під холодною ковдрою, прикутою до крапельниць і трубок. Прокидатися, не відчуваючи пальців. Не відчуваючи себе. Не знаючи, ранок це, вечір чи знову п’ятниця, коли лікар скаже: «Ну що, живемо?» таким тоном, ніби це сумнівне досягнення.

І я не просто боялася, що все це зникне. Я була впевнена, що зникне. Що все це - глюк, відлуння сну в мозку, перевантаженому знеболювальними. Що варто лише кліпнути - і зникне тепло, зникне шовк, зникне запах. Зникне він. І я знову опинюся в тому проклятому тілі, у тій палаті, де годинник на стіні зупинився, а моє існування звелося до спостереження за крапельницею, як за головним шоу життя.

Я вчепилася в подушку так, ніби могла заякорити реальність. Кігтями - до шелесткого звуку. Щокою - усім обличчям, усією пам’яттю шкіри. Тілом - із тим відчайдушним, тваринним завзяттям, з яким той, хто помирає, тримається за останню іскру повітря. І серцем… о, серцем - яке нарешті билося не з ввічливості до життя, а по-справжньому, гучно, з гуркотом у вухах і горлом, перехопленим від відчуття, що я тут. Я жива. Я дихаю.

Я трималася за нього. За тепло його долоні, що все ще торкалася мого хвоста. За шовк, який був не просто тканиною, а доказом: я не прикута до ліжка. За повітря, наповнене його запахом, тим самим, який можна було б прописувати як ліки від внутрішнього холоду. Я трималася за думку, таку неможливу, таку неймовірну - що це тепер і справді мій світ. Не тимчасово. Не «поки ти не прокинешся». Не «до наступного нападу». А ось. Зараз. Тут. Він - поруч. Я - поруч. Ми - в одному ранку, під одним простирадлом, в одній тиші.