Розділ 7. Гра, у яку не можна програти

«Іноді руйнування приходять під музику.
Іноді - в хутрі. Іноді - з білкою.
Але найчастіше вони приходять тоді,
коли ти починаєш відчувати»

Іноді мені здається, що бал - це таке магічне закляття, створене виключно для того, щоб перевірити психіку всіх присутніх. Особливо тих, у кого є кігті. Особливо - якщо ці кігті мої.

Зала сяяла так, ніби в ній одночасно вирішили воскресити десять королівських бюджетів і три художні злочини. Кришталеві люстри нависали над головами гостей, наче погрожували впасти й засудити всіх за поганий смак. Летючий купол під стелею відбивав нічне небо з мільйонами зірок - ілюзія, звісно, але цілком правдоподібна. Особливо якщо не дивитися на те, як в одному кутку один зі світних потоків нагадував спіраль - ніби хтось намагався відтворити давнє невідоме сузір’я, але не знав, як влаштоване небо цього світу, і зрештою вийшло щось підозріло схоже на драконячу кишку.

Гостям подобалося. Вони ахали, охали, пили, щебетали, мов виховані зграйки хижих папуг, і виконували вальс із поклонінням виключно самим собі. Кожен крок - як витвір мистецтва. Кожен рух віялом - як політична інтрига. Кожен келих вина - як компромат. І все це під музику, надто вишукану, щоб у неї хоч хтось щиро вслухався.

Я сиділа під одним із центральних столів. Ні, не випадково - з повним усвідомленням долі, якій не позаздрила б жодна хижачка, що себе поважає. Підо мною лежала подушка, настільки помпезна, що, здається, у минулому вона могла бути княгинею - оксамит, золото і герб якогось давнього дому, який, судячи з усього, проклинав тонкий смак поколіннями. Над головою теліпалися оборки скатертини, пахло парфумами, як у крамниці, де аромати кричать одне на одного, і… смаженим. Десь удалині хтось підсмажував щось явно не узгоджене з магічною безпекою. А я сиділа - пухнаста, горда й абсолютно не готова до ролі живої інтер’єрної дрібнички. Погляди гостей були багатозначними: одні бачили в мені модний аксесуар для глави роду, інші - дивовижу, треті, схоже, хотіли загадати бажання. Один хлопчик прошепотів, що якщо потерти мене за вушком, то здійсниться мрія. Я ледь не завила. Тільки спробуйте - і ваша мрія стане останньою.

"От же ж. Була колись людиною - не принцесою, не обраною, а цілком собі земною і трохи язикатою. Жила в галасливому місті, пила дешеву каву, ховала ікла в усмішці, примудрялася працювати з людьми й при цьому не з’їхати з глузду. А тепер - кицюня. У хутрі. З хвостом. На балу, де всі пахнуть як торговий квартал парфумерного ринку, а я - як ледь стримувана катастрофа. Сиджу під столом, серед оборок і проклять, із виглядом філософського схвалення та внутрішнім криком: «Всесвіте, ти серйозно вирішив, що з усіх варіантів я мала потрапити у чарівний театр абсурду?» Дякую. Щиро. Готова підписатися на розсилку з новими сюрпризами. Тільки без глітера і драм."

- О, погляньте! Вона тут! - пролунало десь збоку.

Я навіть вухом не повела. Бо знала: зараз почнеться соціальний апокаліпсис із блискітками. У цьому світі це завжди відбувається однаково - спочатку хтось верещить від захвату, потім тягнеться лапати, а далі… далі залишається тільки сподіватися, що ти ще пам’ятаєш, як ввічливо гарчати. І бажано не по-справжньому. Хоча спокуса велика. Дуже велика.

- Це вона? Та сама? Фамільяр глави?

- Ага! Кажуть, вона самотужки налякала ліча на Раді й тричі вкусила радника з протоколу. За вухо.

- У неї навіть лапки, як у дрібної аристократки! Дивись, як акуратно підібгані, прямо «О, я вас усіх зневажаю, але роблю це стильно».

- А можна її погладити? Тільки трішечки?

"Можна. Тільки потім одразу подай заяву на протезування. Список черговиків у нас після останньої спроби вже є."

З-під пологу сукні, немов з іншого виміру, повільно випливла рука. Та сама, що за задумом мала тримати келих із шампанським і будувати очі спадковим принцам, але чомусь вирішила, що її місія - помацати барса. Мене. Рука була надто ідеальною: манікюр кольору «змова на банкеті», перстень - розміру «дивіться, як він мене любить або боїться», зап’ясток витончений, але з жилкою небезпеки. Пахло від неї так, ніби парфуми обирали її, а не навпаки - солодко, липко і з таким натиском, що мої вуса стали дибки. Пальці повільно й урочисто поповзли до моєї голови. Напевно, вона розраховувала на муркотіння. Або на подячного листа. Але натомість…

Я зашипіла. Ввічливо. По-королівськи. З відтінком «ще раз торкнешся - і твій манікюр відростатиме заново».

- Ай! - дівчина відсмикнула руку й зробила вигляд, що це була запланована тактильна дипломатія. - Яка… норовлива! Мабуть, до неї потрібен особливий підхід…

- Це не декоративний улюбленець, Марієтто, - фиркнула інша. - Це фамільяр. Можливо, вона навіть нас розуміє...

- Розуміє? - у голосі першої дзенькнув азарт і… щось небезпечне. - О, тоді… Дивіться, дивіться, що в мене є!

І тут я - усіма своїми лапами, внутрішнім голосом і досвідом виживання - відчула наближення ідіотизму вселенського масштабу.

Вона була розміром із моє вухо, блищала так, ніби в неї вселили амбіції трьох спадкових принцес і одного вкрай марнославного павича, а інкрустація самоцвітами кричала про смак, який колись утік від здорового глузду. Це була корона. Мініатюрна. Абсурдна. Урочисто вручена мені, ніби я не фамільяр, а переможниця конкурсу «Міс Кіготь та Іронія».

Так, саме так. Крихітна коронка. Для звірятка. Для мене. Вручена з обличчям, сповненим шляхетної місії та естетичного збочення.