Розділ 6. Як зруйнувати все - і при цьому не втратити його

«Іноді любов приходить у вигляді стихійного лиха.
З кігтями, сарказмом і талантом трощити все підряд.»

Я вже не гарчала. Я кипіла. Ні, я закипала, як зачарований чайник із характером, якому на надокучливу господиню начхати - аби тільки влаштувати парову катастрофу. Мене трусило. Шерсть настовбурчена, ніби після магічного струсону, вуса напружені, кігті - наполовину випущені, хоча я ще трималася. Трималася з останніх сил. Мої нутрощі були схожі на клубок блискавок у банці, і тільки тонкий контроль заважав мені зараз не стрибнути на Принцесу з витонченістю дикого вихору.

Переді мною, як перезрілий гранат у страусовому пір’ї, стояла Принцеса Лавінія. Вона верещала так, ніби саме я зіпсувала їй долю, а не просто стала між нею і бідним хлопчиськом-слугою, якого вона зібралася відшмагати з усією королівською грацією.

- Це був замах! Замах на особу королівської крові! Ви бачили?! Ця мерзотна… котоподібна тварюка кинулася на мене! На мене! Негайно її в кайдани! Ні - в клітку! Ні, стратити! Або хоча б заслати в найвіддаленішу магічну пустку! - верещала вона, скидаючи з себе залишки гідності й розмахуючи рукою так, що перстень ледь не вибив слузі око.

"Ну звісно. Захистити людину від ляпаса - це вже державний переворот. Дайте мені медаль. Або плаху. Одразу з оксамитовою подушечкою для голови."

Я стояла низько, у позі хижака, кігті впивалися в дорогий килим із гербом її роду. Хвіст смикався, як нервовий маятник, що цокає. У голові гуло, ніби хтось увімкнув марш військової люті.

Двоє лицарів - красені, блискучі, як новенькі меблі, - ступили вперед. Один витяг зачарований аркан, другий - ланцюг, що зблиснув рунним орнаментом, ніби дражнячи мене: мовляв, тільки спробуй смикнутися.

"Вони, мабуть, репетирували це перед дзеркалом. Аркан - ліворуч, ланцюг - праворуч, загрозлива поза - вперед! І що далі? Зав’яжемо кицюні бантик і скажемо: «Погана дівчинка, сиди тихо»? Наївні. Зазвичай у таких випадках хтось втрачає вухо. Іноді - ще й самооцінку. І майже завжди - не я."

І саме тієї миті, коли мої кігті вже подумки прописалися в мантії найближчого лицаря, а я прикидала, скільки часу займе демонстративний стрибок із розворотом і драматичним фирканням, - повітря раптом… застигло. Ні, не просто змінилося - воно стало в’язким, як мед, змішаний із мовчазним жахом. У кімнаті щось переламалося, ніби сама реальність вирішила: «Так, тепер заходить дорослий».

Наче за командою, вся кімната втягнула повітря - одночасно, нервово й у жаху. Навіть люстра над головою, здається, хитнулася з легким передзвоном, ніби в передчутті драми. Тінь упала на поріг не просто так - вона ковзнула підлогою, як завіса перед початком вистави, і тільки потім, із величною неквапливістю, у дверях з’явився він.

Дезмор. Легенда. Міф. Ходяче «мовчи, я прийшов». Він не просто увійшов - він матеріалізувався, як грозова хмара з наміром скрутити комусь шию. І, що найгірше для істеричних принцес, - абсолютно холоднокровно.

- Що тут відбувається? - запитав Дезмор.

Його голос не був гучним. Але він увійшов, як диригент в оркестр, де всі раптом згадали, що забули ноти. Повітря перестало вібрувати. Лавінія - уявіть собі! - замовкла. Майже як зачарована. На мить. На одну драматичну паузу, повну обуреного напруження й роздутого его. А потім, звісно ж, набрала в груди повітря, як оперна діва на піку кар’єри, щоб почати все спочатку. Але я вже рухалася.

Я не метушилася. І навіть не пригиналася, як налякана кішка. Я йшла. Урочисто. Граційно. З виглядом, ніби виходжу на парад марнославства, де перше місце вже в мене в лапах. Повільно, як вітрильне судно королівського флоту, якому начхати на хвилю, вітер і особливо - на Лавінію. У кожному кроці - царствена зневага й нотка легкого «ви всі мене не варті».

І поки їхні ланцюги, аркани й лицемірство все ще тремтіли в повітрі, я неквапливо дійшла до нього. Не тому, що не поспішала, - а тому, що знала: поспішати мала не я. А ті, хто щойно ледь не надів на мене кайдани. Бо погрожувати барсу, у якого в друзях демон, - це, знаєте, як чухати дракона за вухом без дозволу.

І ось я - сіла. Не просто акуратно, а з приголомшливою точністю, ніби цілилася в найсвященніше місце театральної сцени. Просто біля його ніг. Щоб усі бачили, щоб усім стало ясно: я тут не злочинець, а головний актор. Спину випрямила, хвіст поклала елегантним завитком, лапки склала з таким благоговійним достоїнством, що будь-який жрець магії розплакався б.

Підняла очі. Повільно. Вивірено. З виразом на морді в дусі: «От серйозно? Ти віриш у цей балаган? Подивися на мене. На мої вуса. Хіба в мене морда злочинниці?»

І так, звісно ж, погляд був сповнений вірності, шляхетності й - куди ж без цього - легкого внутрішнього драматизму. Мовляв, «я б ніколи, але якщо треба… можу вкусити. Акуратно. З гідністю.»

Він подивився у відповідь. Не просто глянув - вдивився. Його погляд був, як тонке лезо, холодний і чіпкий, він розрізав простір між нами до ниточки, досліджуючи кожну емоцію, сховану під хутром. Він ніби шукав щось більше, ніж поведінку, - він шукав суть, корінь, внутрішню правду. І десь у глибині його очей, під шаром крижаної стриманості й звичного контролю, жевріло щось… тепле. Майже невловиме. Ніби в цього демона з ідеальною поставою і вічною похмурістю раптом майнуло - хвилювання? Або, страшно сказати… ніжність? Справжня. Людська. У короткій іскрі між поглядами.

- Усе гаразд? - тихо запитав він.