Розділ 5. Вухата ганьба і принцеса в істериці

«Іноді ти просто хочеш вилизати лапи…
а в результаті вилизуєш свою гордість,
гідність і ще вчорашній сніданок,
бо все пішло не за планом.»

Ранок увірвався в маєток із тією витонченістю, з якою порося вривається на балетну сцену. Гуркіт — наче трон королеви краси злетів зі сходів. Скрегіт — найімовірніше, скатертина здалася й спробувала втекти. Вереск чайника — пронизливий, мов сповідь. І запах — о, цей запах! Підгорілий хліб, зварений страх і тривога, щедро приправлені нічним жахіттям на ім’я «барсиха в сказі». Якби аромат цього ранку продавали, він називався б «Le Chaos: Есенція сорому, кави й відчаю» з нотками фурору та стійким післясмаком катастрофи.

Я обережно висунула морду зі свого тимчасового бункера під сходами — раніше це було затишне лігво, справжній хутряний храм комфорту. Із м’якою подушкою, сушеною рибкою та стінами, які не відбивали крики кухарів. Але сьогодні? Сьогодні це був спостережний пункт апокаліптичної зони, форпост у світі, де панує паніка. А я — остання нейтральна сторона, озброєна лише вусами й сарказмом.

Коридори вібрували від шепоту, наче старий барабан в оркестрі пліток. Один кухар верещав так, ніби його змусили готувати бенкет на тисячу персон з однієї картоплини. У мене на спині стала дибки шерсть — і це не метафора. Десь удалині долинуло: «Вона ЗНОВУ тут!» — і хтось упав. Не знаю хто. Але звук був переконливий.

Я вийшла.

Граційно.

Як котяча версія богині відплати.

Повільно, з повною впевненістю, що кожен мій крок коштує як три чужі. Морда — нейтральна. Хвіст — театральний. Кроки — ритмічні. Слуги сахалися вбік так, ніби я несла в зубах не харизму, а динаміт.

Один із них, переляканий майже до смерті, хрестився у стилі «давайте про всяк випадок усі релігії одразу», спіткнувся об килим і зник за поворотом із криком, що нагадував смерть чайника.

«Пробачте, що рознесла вам сніданок, підпалила штору й позбавила лакея зачіски. Не думала, що кава і трохи драми можуть так подіяти на колектив. Та й хто взагалі скасовує понеділки через одну катастрофу?» — думала я, внутрішньо мружачись від сміху.

Особливо кумедною здавалася охорона. Один вартовий, білий як вершки, з усіх сил атакував опудало, пошите з лячною увагою до деталей. Вухате, смугасте… підозріло барсисте. Він бив його з фанатичною рішучістю людини, яку все життя мучила алергія на котів.

— Вона йде! — прошепотів хтось у заціпенілому кутку. — Вона в коридорі! Вона… дивиться!

Так, я була жива. Шок-контент, правда?

Я простувала коридором так, ніби диригувала всім цим абсурдом. Мій хвіст звивався, мов диригентська паличка у симфонії паніки. Кроки були впевнені, величні. Вуха ловили шепіт: «Вона», «знову вона», «навіщо вона йде до їдальні?», «і хто, чорт забирай, замовив їй прохідний килим?»

«Бо я можу. Бо я барс. І бо в цьому замку, доки я не зомліла в кому, шоу триває.»

І тут він — паж. Крихкий, як мрія про відпустку, і з виразом обличчя «будь ласка, не з’їж мене». Він підкрався боком, ніби грав у театр тіней. У руках тремтіла записка. Опустив її переді мною й відскочив, наче вона могла вибухнути. Або я. Чесно? Залежно від рівня кофеїну в організмі — обидва варіанти були правдою.

Я принюхалася. Лизнула. Хм… чорнило, страх, легкий відтінок істерії. Прекрасно. Читати, звісно, я не вміла. Але вміла відчувати суть. А суть волала: «Терміново. Їдальня. Без руйнувань.»

Із тіні хтось додав пошепки:

— Це наказ. З їдальні…

Ага. Голос упізнала. Пасивна агресія з домішкою аристократизму. Сарказм, що згорнувся в кутку листа, мов демон у відпустці. Це був він. Без підпису. Але дуже… Дезмор.

Ах, Дезмор. Хто ж іще міг прислати до мене тремтячого хлопчиська зі словом «негайно», чудово знаючи, що в моєму розумінні «негайно» — це коли я доїм лапу… а потім другу, повільно, з філософським поглядом у стіну, наче розмірковую про сенс буття і долю курячої популяції в цьому регіоні. З огляду на те, що зазвичай мій сніданок розтягується на чотири акти й один біс, це було майже образливо.

«Ну гаразд, демоне. Хотів мене за сніданком — отримаєш. Але не дивуйся, якщо я прийду з настроєм рознести качку… і не тільки її.»

***

Я увійшла до їдальні не просто як звір. Я увійшла як подія, як пухнастий катаклізм, якого ніхто не кликав, але всі вже подумки почали звинувачувати в усьому, що відбувається. Як глава з хронік тих злощасних днів, які потім переповідають онукам із тремтінням у голосі. Як хутряний ураган, що несе в собі загрозу порцеляні, душевному спокою й останнім залишкам здорового глузду.

Моя хода була граційною, як у метеора, який вирішив не просто падати, а продефілювати крізь атмосферу з витонченістю. Морда виражала царственну зневагу, змішану з легкою загрозою столовому текстилю. Я йшла як та, хто не просто краде рибне філе з тарілки герцога, а потім ще й влаштовує кулінарну суперечку щодо ступеня просмаження.

У залі, наповненому млосним шепотом і невисловленим страхом, запанувала особлива, в’язка тиша. Та, що буває тільки перед катастрофою. Дезмор сидів на чолі столу, мов живий маніфест мороку. Від темного камзола із золотими застібками до погляду, відстороненого, як філософ у кризі, — усе в ньому кричало: «Мене не хвилюють ваші дрібні пристрасті. Я зайнятий. Споглядаю кінець світу. І бутерброд.»