Розділ 4. Пухнастий апокаліпсис із присмаком кави

«Іноді ти просто хотів виспатися…
а прокинувся з лапою на обличчі,
хвостом у носі й усвідомленням,
що це — лише початок.»

— Не чіпати! Не дихати! Не ворушитися! — завив хтось зі слуг, притискаючись до стіни з підносом так, ніби щиро сподівався злитися з інтер’єром. Філіжанка кави на підносі тремтіла так, що здавалося — ще мить, і вона втече сама, рятуючи своє керамічне життя. — Вона дивиться… ДИВИТЬСЯ! Просто в душу! Я бачив, як мені махає бабуся! Померла десять років тому, між іншим!

Десь із-за шафи почувся тремтячий голос:

— А я покаявся. Про всяк випадок. Раптом це… Остання Господиня. Або ще гірше… її перевтілення! У пухнастому тілі, з лапами кари й хвостом відплати!

— Боги! — простогнав інший. — Вона витріщилась на своє відображення, надулась, як павич на стероїдах, і зашипіла! Я такого навіть у колишньої дружини не бачив… хоча одного разу, перед розлученням, вона теж так на мене глянула… але без вусів. І не намагалася протаранити дзеркало головою!

Хтось під шафою схлипнув:

— Вона шипить, як моя теща, коли я якось сказав, що її борщ — «на любителя». Ми тоді теж евакуювалися з кухні з бойовими втратами!

— Або Карма! Тільки тепер з іклами, хутром і бездоганним відчуттям драми! — долинув чийсь панічний вереск з-під гардероба, підкріплений гуркотом табурета і шарудінням, ніби хтось терміново відпрацьовував техніку повзучої втечі в бік кухні.

Хтось у кутку вже серйозно міркував, чи можна вписати заповіт між пунктами «суп із місячного кореня» і «фламбе з фазана». Бо якщо вже помирати від страху — то хоча б із заповітом і десертом.

«Я просто кліпнула. Чесно. Один раз. Усього один. А вони ніби побачили, як я зубами підписала вирок усій знаті, кігтями вишила герб власного клану на дупі оббивного крісла і по дорозі викликала демона п’ятого кола — у смокінгу й з нервовим тиком. Хоча, стоп. Демон ось він. Стоїть. Похмурий, шикарний, як щойно зварена кава, і з таким обличчям, ніби готовий просто зараз когось задушити. Можливо — мене. Або білку. Вона надто інтенсивно жувала бахрому.»

Я спробувала граційно — у межах можливого для махіни з хвостом завдовжки як пів килима — гепнутися в центр кімнати. Вийшло… ну, скажімо, ефектно. Килим жалібно хруснув під лапами, ніби його ткали не для таких принижень, а найближча ваза, рятуючись від долі бути знесеною хвостом, зісковзнула з тумби й гепнулась на підлогу з передсмертним дзенькотом.

Це було художнє рішення інтер’єру. Новий стиль, який сміливо заявив про себе як «барс у тумані». Суміш хаосу, лап і декоративної безнадії. Плакат можна друкувати: «До і після барса». До — палац. Після — постапокаліптичний мінімалізм з натяком на хрускіт килимів і розбите фарфорове самолюбство.

Слуги втиснулися в стіни, ніби намагалися спресуватися в шпалери й стати частиною інтер’єру. Один, тремтячи, гикнув, упустив тюфтельку зі срібної ложки й, не знайшовши нічого святішого під рукою, перехрестився… печивом. Полуничним. Сумно й приречено, ніби сподівався, що цукрова глазур урятує його душу від пухнастого Апокаліпсису.

— Вона зайняла позицію між каміном і кавою! — простогнав один зі слуг. — Це… стратегічний трикутник! У неї тепер тактична перевага! Якщо вона вирішить атакувати обидва напрями — у нас немає шансів!

***

Кімната принца виглядала так, ніби її оформлював одержимий архітектор з обсесивно-компульсивним розладом і патологічною любов’ю до симетрії. Усе — в холодних, пихато-стриманих тонах, наче кожен предмет проходив кастинг на право стояти саме в цьому кутку. Книги вишикувалися, мов на параді, рівно по дві на полицю. Сувої лежали не просто рівно — здавалося, вони хором співали: «ми ідеальні». Мечі на стінах блищали так, ніби їх щодня натирали до сяйва сльозами дисципліни. Кути в кімнаті були настільки гострі, що об них можна було порізатися поглядом. Як і об вилиці самого Дезмора — холодні, різкі й явно затверджені у військовій академії з відточування ідеальної похмурості.

«От би подряпати йому меблі. Або нерви. А краще — і те, й інше. Причому кігтями. Причому — несподівано. Наприклад, уночі. Або вдень. Або просто зараз. Головне — з артистичним шипінням і ефектом морального перевантаження. Цікаво, як звучить “ой, барсику, не треба!” демоничною?»

Дезмор сидів біля каміна, мов ідеально вишитий постер до рекламної кампанії «Похмурість: люкс-версія». Чорна сорочка, розстібнутий комір, бліді пальці, в яких — не кава, а сама суть демонічної елегантності. Його погляд ковзнув кімнатою, мов лезо бритви по горлу ворога: точно, холоднокровно і з натяком на вічні муки. Він випромінював ауру «я понад усім цим» і «хай хоч стеля впаде — я не кліпну». Або, у нашому випадку, — «хай хоч барс влетить — я зберігаю шляхетність… зовні».

Я підвелася. Не просто підвелася — а з таким виразом морди, ніби щойно почула, як хтось назвав мене «милою кицею». Повільно, розмірено, з тією напругою в тілі, що передує великим катастрофам або, як мінімум, падінню горщика з геранню. Як мисливець, що побачив ціль. Як тінь — але дуже пухнаста. Як пухнаста загроза на лапках з настроєм «руйнувати — означає прикрашати». Він таки кинув на мене погляд краєм ока — на пів секунди. Фатальна помилка. Бо я, як справжня хижачка, сприйняла це як запрошення. Причому не просто «сідай поруч», а «врізайся в особистий простір усім тулубом і хвостом на десерт».

З легким, майже повітряним стрибком… я влетіла йому на коліна. Ну як «влетіла»… Уявіть собі снігового барса розміром із пів дивана, який намагається делікатно вмоститися на чомусь такому ж витонченому, як аристократична гордість. Я розраховувала на грацію, але вийшов ковзанярський каток на максимальній швидкості. Вага — не кошеняти. Гравітація — зрадниця. А баланс — вийшов із чату.