Розділ 3. Пухнаста революція у клітці

«Іноді доля кидає кістку. А іноді — пакує тебе в клітку,
перев’язує бантиком і гордо каже: “Сюрприз!”»

Мене трусило.

Не метафорично. А так, що хвіст влаштовував землетрус п’ятого рівня, лапи протестували проти законів фізики, а весь мій барсиний корпус займався художнім вибиванням душі з прутів. Віз їхав так, наче його збирали на спір із гнилушок, проклять і скрипучих обіцянок помсти. Кожна вибоїна — особиста образа. Кожна купина — плювок у мою грацію. Кожне похитування — новий виток приниження.

Я майже певна, що одна з дощок злорадно хихикнула й прошепотіла: «А давай іще разок, щоб ця барсиха приміряла лобом стелю!» І, звісно ж, одразу після цього віз підскочив із таким ентузіазмом, що я тимчасово осягнула політ, побачила життя у зворотному перемотуванні й запам’ятала смак дошки на зубах. Дякую, деревино. Я тепер упізнаю тебе за голосом.

Судячи зі звуків, мисливці позаду переживали щось середнє між прокляттям усіх своїх предків і спробою навчитися танцювати джигу на льоду з мішком картоплі за спиною. Один спіткнувся об корінь і вилаявся так дзвінко, що ворони з дерев посипалися. Другий зачепився рукавом за гілку й залишився без гудзика і частини гідності. Третій, здається, шепотів молитви усім відомим богам — навіть тим, що відповідають за хорошу погоду й чемних кабанів.

Мої ж страждання були не просто епічними — вони заслуговували на окрему поему. Трагічну, з оперним акцентом, де кожна нота — це мій черговий удар об прути. Серйозно, якби хтось почав акомпанемент на скрипці, я б не здивувалась. Будь ласка, хай хтось напише баладу: «Ода барсу, якому набридло». З драматичною розв’язкою — кігтем у ніс особливо ретивому мисливцю.

Я перекочувалася всередині клітки, як мішок із барсиним шармом і рівнем роздратування, близьким до кипіння чайника без кришки. Кожна тряска вибивала з мене останні залишки самовладання, а білка, що згорнулася в клубочок у мене на загривку, вирішила, що тепер вона — Капітан Пухнастих Операцій.

Вона вмостилася за моїми вухами, як королева в екіпажі, витягнула шию, вчепилася лапками в прути й почала оглядати околиці з виразом: «Усе не так. Треба міняти уряд. І терміново фарбувати паркан». Іноді вона клацала хвостом — і цей звук був сигналом тривоги для особливо неповоротких мисливців.

«Чудово. Тепер у мене не просто супутниця, а Верховний Командувач Шишково-Диверсійного Флоту. Залишилося лише видати їй карту місцевості, доступ до стратегічних запасів горіхів і прямий зв’язок із Верховною Радою Пухнастих. Хоча ні, їй достатньо одного зарозумілого погляду — і мисливці вже починають підозрювати, що час писати заповіт.»

У лапках у неї й досі був той самий уламок шишки, який вона раніше демонстративно встромила в клітку, проголосивши його бойовим прапором диверсійного загону імені Великого Щелкунчика. Тепер вона крутила його, як диригентську паличку, ніби збиралася почати марш перемоги. Коли один із мисливців необережно кинув погляд у наш бік, білка ткнула шишкою настільки різко, що він сіпнувся, наче в нього справді вистрілили.

«Прекрасно. Ще трохи — і вона отримає підвищення до генерала морального залякування. Треба буде вручити їй медаль у формі жолудя.»

Мисливці намагалися не зустрічатися зі мною поглядом. А один, особливо вразливий, почав бурмотіти щось на кшталт:

— Кажу тобі, вона нас зжере. Це не звір, це апокаліпсис у пухнастій обгортці! Ти бачив її очі? Вони світяться, як два ліхтарі з претензією на світове панування! Клянусь, одне з них мені підморгнуло. Загрозливо.

— Ага, і хвіст у неї, як у злої казки, написаної в жанрі «жах із кігтями». Але, слава темним богам і родовому контракту, це вже не наша справа. Спадкоємець сказав: «Вручаємо» — значить, вручаємо. І бажано без укусів у процесі.

— Вручаємо... фамільяра. З характером, кігтями, внутрішньою драмою і сертифікованою білкою безпеки в комплекті. Повний набір «Барс у коробці — достав хаос за один вечір». Прекрасна угода, якщо не боїшся прокинутися з хвостом на обличчі.

«Скажіть іще, що я продаюся по акції: “Купи барса — отримай подряпину в подарунок і білку-ревізорку в додачу!” А ще з гарантією повернення, якщо клієнту не вистачить драми.»

Я намагалася не гарчати. Чесно. Уже зібралася бути благородною й мовчазною, як аристократка у вигнанні. Але варто було возу підстрибнути ще раз, і моя морда з такою пристрастю врізалася в ґрати, що, здається, я тимчасово отримала ліцензію на шипіння.

З глибин моєї хутряної душі вирвався рик. Не просто рик — це був гімн ображеного барса, реквієм по гідності й симфонія саркастичної люті в одному флаконі. Віз відповів нервовим скрипом, ніби сказав: «Ой, пробач, я випадково, чесно».

Білка виразно ляснула хвостом по даху, відбиваючи фінальний акорд у симфонії «Барс проти реальності». Причому зробила це з такою театральною точністю, що один із мисливців ледь не впустив упряж, інший скрикнув, а третій — той, що завжди з виразом «я тут випадково» — почав хреститися всім, що знав, включно з ложкою й власними брудними шкарпетками.

Вони сіпнулися синхронно, наче їх вдарило струмом сорому, і прискорили крок, ніби сподівалися дістатися до замку раніше, ніж білка розпочне другу частину концерту з використанням кігтів і сальто назад.

«Ага. Біжіть. Але майте на увазі: я вже склала список. З примітками. Ти — номер один, Шапко з запахом цибулі та виразом вічного нерозуміння. Я запам’ятала твої черевики. І вуха. Особливо вуха. Помста буде. З креативом.»