Розділ 2. Хвостата гроза сіл

«Іноді ти просто хочеш спокійно пожувати кролика…
а в результаті стаєш легендою.»

Шість місяців. Або сім. Або тридцять вісім вічностей, якщо рахувати за кількістю разів, коли я застрягала в кущах. Хто веде рахунок у лісі? Тут немає календарів, тільки твій шлунок, погода і рівень снігу на дупі зранку. А ще — нові звички: прокидатися від щипання морозного повітря, дряпати вухо об найближчу кору, страждати від непереборного інстинкту ганятися за власним хвостом (і, зізнаюся, частіше я програвала цю героїчну битву).

Я облаштувалась. І навіть непогано.

Спочатку було складно: гілки били по морді, лапи ковзали, здобич тікала, а я все намагалася бути «граційною мисливицею з лісових легенд». Насправді ж виглядала як хутряний каток на повній швидкості. Але потім… щось клацнуло. Я стала частиною лісу — з його запахами, шелестом, переляканими кроликами та зарозумілими білками (так, ти, руденька, я тебе пам’ятаю).

Я навчилася відчувати землю під лапами. Чути, як сніг скрипить по-різному, якщо під ним лід або мишачі нори. Визначати вітер по тому, як тремтять вуха. Відрізняти хрускіт «гілка зламалася випадково» від «гілка тріснула через ідіота в хутряній шапці з луком».

Я була невловимою. Я була казкою біля вогнища. Шелестом на межі сну. Колисковою для неслухняних дітей.

А ще — причиною для істерики в мисливців.

Якось, із чистої спортивної цікавості, я причаїлася біля одного села. Вмостилась на даху комори (там був зручний, теплий замет) і слухала, як двоє чоловіків сперечалися на всю вулицю.

— Кажу тобі, то демон! Білий! Сяє вночі! — кричав перший, розмахуючи чоботом (чому — не знаю, можливо, так він привертав увагу духів).

— Та ти п’яний! То просто кішка! — другий для переконливості тряс гусаком.

Я чхнула. Замет осипався. Вони замовкли. Потім заверещали й розбіглися. Навіть гусак злетів.

Я — пишаюсь.

Чутки множилися. Хтось казав, що я охороняю стародавній артефакт. Хтось — що я була дружиною чаклуна, проклятою за зраду. А особливо поетичні стверджували, що я — уособлення самої Місячної богині. Їм, правда, ніхто не вірив. Ну серйозно, богиня і… я? Та, що вчора впала в замет, заплуталась у хвості й гепнулась мордою в заячі какашки?

Але я не заперечувала. Хай бояться.

Підрізала пастки, не чекаючи, поки вони спрацюють. Плутала сліди, заводила мисливців у болота або на крижані ділянки. Якось спеціально з’їла приманку з мішка, а потім залишила на снігу… ну, скажімо, дуже недвозначні сліди життєдіяльності. Щоб знали, кого дратують.

І все було б чудово, якби не один день. Той самий. Коли я трохи задумалась. На частку секунди. І…

але про це — трохи згодом.

***

Ранок почався прекрасно — як і личить поважному магічному звірові з пухнастим авторитетом у лісових колах. Спершу я прокинулася від того, що мені в ніс залізла бурулька. Не метафорично — у буквальному сенсі. Напевно, я надто близько притулилася до обледенілого гілля. Сопучи, чхаючи й бурмочучи прокльони на долю, я перевернулася на спину, розкинувши лапи, як зірка у фазі «я не виспалася, але вже чарівна».

Згори капав іній. Десь у далині каркнула ворона. Ліс поволі прокидався — із хрустом снігу, з покашлюванням дерев, із фирканням лисиць і посапуванням білки, яка знову спала у моїй барлозі без дозволу. Я прочинила одне око — і побачила цю руду нахабу, що скрутилася біля моєї лапи. Білка. Знову. Вона хропіла. Білка. Хропіла. Моє життя — фарс у трьох діях.

Я шикнула. Вона невдоволено смикнулася, чхнула й із показною грацією пожбурила в мене шишку — з хрускотом, прямо в лоб, ніби всю ніч тренувалася на мені. Погляд у неї був такий, що я навіть не образилася — просто зафіксувала рахунок і видала обурене барсине фиркання.

«Рахунок один — нуль. На користь шишкової банди», — пробурмотіла я собі під ніс, театрально струшуючи колючку, наче змітала уламки власної гідності.

Після стандартного ранкового приниження я вийшла на галявину. Сонце відбивалося від снігових шапок, переливаючись, наче розсипані кристали. Вітер був свіжий, колючий, але приємний. І на межі світла вже крутилися феї. Маленькі, сяючі, завжди метушливі.

Одна з них принесла мені жолудь. Чому — не знаю. Можливо, вони думали, що я білка, просто дуже велика і з комплексом величі. Інша всілася мені на вухо й, здається, співала. Або читала лекцію про права фей у період снігопаду. Я чемно кивала. Я — дипломатичний барс.

Наступні пів години минули у веселій метушні: феї намагалися обвішати мене сніжинками, як новорічну ялинку, білка знову жбурлялася шишками, а я... я намагалася зберегти гідність. Безуспішно. У якийсь момент я посковзнулася, полетіла в замет, виринула з морквиною на голові (звідки вона там узялася?!) і загарчала. Білка зареготала. Феї знялися в повітря. Я приєдналася до веселощів. Бо якщо не можеш перемогти — розважайся.

Після крижаної дискотеки я попрямувала до струмка. Лід хрумтів під лапами. Я розминалася. М’язи приємно тягнулися, шерсть блищала, настрій був настільки добрий, що я впіймала своє відображення у воді й сказала собі: «Богиня». Рибка, що пропливала повз, підтвердила поглядом.

Я думала, що день буде звичайним. Звично чудовим. Із легким присмаком сарказму й сніжинок. Але ліс... вирішив інакше.