Розділ 1. Лапи, хвіст і перший сніг

«Якщо життя дарує тобі шерсть —
вилижи її і йди підкорювати світ.
Або хоча б найближчий кущ.»

Я прокинулася від удару в морду. І ні, це не метафора. Найсправжнісінький, з хрустом, крижаним нахабством і всією силою всесвіту — удар у морду. Прямісінько по носі. Між вусами. По всіх законах несправедливості буття. Наче сама зима вирішила: «О, ти там зручно вмостилася? Тримай сніжинку по харизмі.»

Я пискнула. Усередині. Бо зовні — максимум фиркнула. Уткнулася носом у лапу, спробувала перевести дух, а потім — ні, не встала, не струсилася, не рвонула в бій — а зарилася глибше в сніг, як оптимістичний страус, який щиро вірить, що замет — це ковдра, а не холодна атака стихії.

Але замет був невблаганним. Він нахабно ліз у вуха, під шию (якби вона в мене була), у ніздрі й навіть — прости, хвосте — під хвіст. Холодний, липкий, з мільйоном голочок. Сніг, який, схоже, всю ніч збирався на самій верхівці ялинки, щоб рівно на світанку зухвало звалитися мені на морду.

«Прекрасно. Просто чудово. Померла людиною — прокинулася барсом, і навіть поспати нормально не дають. Де справедливість? Де небесна охорона від снігових атак?» — подумала я з такою дозою драми, що могла б отримати премію серед котів-мучеників.

Насилу шморгнувши носом, я провела лапою по морді. Повільно. Похмуро. З виглядом звіра, якого не просто розбудили не вчасно, а ще й не принесли сніданок. А сніданок — це святе. Особливо якщо ти тепер хижак. Особливо якщо ти пухнастий хижак із мордою, повною екзистенційної туги й травмою під назвою «розчарування в житті №482».

«Так. Досить валятися в снігу, як розмазаний по всесвіту метеор. Ти тепер сніговий барс. Гордість гір. Велич лісу. Хижак із філософським виразом морди, який знає, що світ приречений, але все одно граційно чухає вухо задньою лапою.»

Я потягнулася. Смачно. Повільно. За всіма законами тваринної грації. Витягнула лапи вперед, вигнула спину дугою, а хвіст — елегантним півколом, немов збиралася станцювати на снігу балет болю й відродження. Позіхнула. Широко, демонструючи зуби, які, між іншим, могли б відкривати консерви, стругати деревину й бути переконливим аргументом у будь-якій суперечці. Єдині свідки мого ранкового театру — пара білок на сусідній гілці — виглядали глибоко враженими.

Світ довкола був таким… тихим. Ні, не просто тихим — завмерлим. Уся галявина вкрита свіжим снігом, наче білою скатертиною, вишитою інеєм. Дерева стояли в білих шатах. Повітря — прозоре, як кришталевий дзвін. Небо — блідо-рожеве, з першими відблисками світанку, які лагідно розтікалися по снігу, перетворюючи ліс на казку.

Я застигла. Дивилася. Вбирала.

«І все це… моє? Ну, або принаймні тимчасово орендоване, поки не прийде хтось серйозніший — із офіційною шерстю та ліцензією на ліс.»

Я вдихнула. Глибоко. На повну барсову грудь.

А потім вирішила спуститися з дерева.

План був простий і красивий: елегантно ступити на нижню гілку, звідти — у замет, м’якою котячою ходою, з виглядом «я тут господиня, поклоніться моїй хвостатій божественності».

На практиці… я гепнулася.

З тріском. З феєрверком снігу. З мордою в білу безодню й лапами, розкиданими в усі боки, як зірки на новорічній листівці. Хвіст при цьому дзвінко хльоснув по спині, наче додаючи: «Давай, чемпіонко, ти майже досягла нового рівня приниження!»

«Грація… Моє друге ім’я — національна ганьба барсів. Велика падунка з ялинкових висот.»

Я підвелася. З гідністю. З виразом ображеної королеви, яку випадково зіштовхнули з трону. Сніг сипався з мене грудками, шерсть стояла дибки. Я радше скидалася не на барса, а на новорічного монстра, облепленого ватою й випущеного у світ задля експерименту.

Але. Я — жива. Я — бадьора. І, місцями, навіть горда.

І… голодна.

Не в сенсі «перекусила б». Ні. У сенсі: «якщо в найближчі півгодини не знайду щось їстівне, з’їм власний хвіст, лапу або, боронь боже, білку». Шлунок загуркотів так голосно, що, здається, навіть сніг здригнувся.

У пам’яті спливло… лікарняне минуле. Сіре пюре. Прозорий кисіль. Медсестра, яка називала мене «зайчиком» таким голосом, що хотілося вистрибнути у вікно — якби могла.

«Ні круасана. Ні кави. Ні тостів з авокадо. Тільки сніг, миші й хрускіт льоду. Дякую тобі, Лунна богине. Могла ж зробити мене квіткою безсмертя. Або бодай тарганом на пляжі.»

Я сунула ніс у замет. Глибоко. Вдихнула. І… о так. Пахне життям. Землею. Дичиною. Мохом. Свіжою корою. І кимось… дрібним. Теплим. Пухнастим. Можливо, їстівним.

Вуха насторожилися. Ніздрі затремтіли. Хвіст витягнувся струною. М’язи напружилися.

«Час полювання.»

Я рушила вперед — повільно, граційно, як учили дикі кішки, тільки без інструкцій, але з амбіціями. Лапи ступали по снігу майже беззвучно, м’яко, пружно. Хвіст коливався, шерсть тремтіла від вітру, вуса вловлювали кожен шурхіт. Усе тіло слухалося. Майже.

Аж поки хвіст не вирішив жити своїм життям і не почав битися по кущах, зрадницьки видаючи мене всьому лісу.

«Спасибі, хвосте. Справжній саботажник у моєму житті.»

Я принишкла. Затримала подих. Під лапами — вібрація. Під снігом — шурхіт. Там, попереду, копошиться життя. Моя потенційна вечеря — миша.