Пролог.

«Іноді, щоб почати жити, доводиться померти.
А якщо пощастить — ще й переродитися в магічну котейку.
Так, життя має дивне почуття гумору.»

Смерть, всупереч натхненним казкам, не приходить у білосніжній мантії з лагідними словами на устах і м’яким дотиком до скроні. Вона не гладить по голові й не обіцяє, що «далі буде краще». Вона пахне лікарняним спиртом і тією слабкістю, що в’їлася в простирадла, пальці, очі. Вона скрипить взуттям по лінолеуму, від звуку якого хочеться провалитися між крапельницями. Вона говорить чужими голосами — сухими, точними, надто буденними для події, якою є зникнення світу, що колись звався «твоїм життям».  І вона мовчить — тим дзвінким, глухим мовчанням між вдихом і видихом, коли всередині раптом стає порожньо. Назавжди.

Я лежала. Не рухалася. Навіть не думала — ніби кожна думка впала в глибину, потонула й більше не випливала. Десь далеко хтось говорив, але голос лунав крізь вату, крізь скло, крізь шар реальності, до якої я вже не належала. Слова різали, як леза: холодно, чітко, без права на спротив.

— Пульс нестабільний. Дихання поверхневе. Підготуйте документи. Вона не доживе до ранку.

До ранку… ні. Простий діагноз. Без істерик. Без драми. Без жалості.

Але я й не хотіла жалості. Тільки тиші. Тільки спокою. Тільки, можливо… іншого шансу? Не обов’язково шикарного. Не з кришталевими палацами чи коронами. Просто — шансу. Бути. Дихати. Жити.

Остання думка, що ледь теплілася під серцем, була простою й ясною:

«Хочу жити. Без болю. Без трубок, ліків і скляних стін. Хоч кимось. Хоч чимось. Тільки — не зникнути.»

І коли все довкола згасло — звук, світло, біль і страх — я зрозуміла: ось він, фінал. Завіса. Темрява.

А потім…

***

Спершу я відчула… мороз.

Не просто прохолоду, не легкий зимовий вітерець, а такий удар крижаного холоду, від якого навіть думка застигає десь у глибині черепа, хрустить, як сніг під підборами — різко, ламко, невідворотно. Холод вгризався в мене з усіх боків, у кожну клітинку, у кожну тріщинку буття, наче хотів переконатися — я справді не живу? Чи все-таки живу? А якщо живу, то чому, до біса, в заметі?!

Я сіпнулася — різко, з судомним ривком і дивним, майже звірячим писком (так, писком, але гордим!). Сніг злетів іскристим фонтаном і… знову шльопнувся мені просто на морду. Зачекайте. На *морду*?!

Мить ступору. Розгубленість. Думки ще не встигають оформитися, а тіло вже реагує — чуже, дивне, живе. Погляд ковзає вниз, ловить відблиск світла на білому хутрі, на кігтях, що виросли просто з моїх рук. І тоді, повільно, хвиля за хвилею, приходить розуміння — не снігова лавина, а справжнє усвідомлення: я — не людина. Я — звір.

Щось мокре й пухнасте затуляє огляд. Це… лапа? Я ворухнула нею — і вона відповіла. Живо, різко, з силою, наче завжди була моєю. І кігті. У мене є кігті. Кігті! Карл! Блакитні, вигнуті, ніби я — фінальний бос у грі, де головний герой явно не я.

Я захрипіла. Чи заричала? Чи загавкала?

Ні. Я зашипіла. Голосно, надривно, як чайник, який зненавидів людство й кипить від обурення. Десь у далечині сполошено знялися птахи. Гілки здригнулися. А я просто лежала пузом у снігу, вкрита шаром крижаного конфузу, і дивилася на себе.

Шерсть — густа, біла, ніби я збожеволілий пухнастий виріб із фентезійного IKEA.  Лапи — як у танка. І кігті. Ти вже зрозумів, я в захваті від своїх кігтів? Та я б їх фарбувала, якби могла.  Вуха — рухаються самі. Без дозволу.  Хвіст… О, хвіст заслуговує окремої поеми. Довгий. Пухнастий. Самовдоволений. Він виляє — і, клянусь, робить це з характером. Наче каже: «Ну що, подруго, тепер ти на котячому боці Сили.»

Я сіпнулася ще раз — і понеслася. Не тому, що хотіла. Просто лапи вирішили, що паніці потрібен ефектний вихід. Я скакала, я летіла, я спотикалася об гілки, я заїхала мордою в замет, потім у дерево, потім у пеньок. Повз пробіг заєць, глянув на мене так осудливо, що я всерйоз відчула себе студенткою, яка не склала іспит із виживання в тілі звіра — базовий курс без інструкцій.

А потім… я зупинилася.

У мені не просто тепліло життя — воно текло, вирувало, билося, як весняна річка, що прорвала лід.

Я відчувала сніг на шерсті. Чула, як під корою спить миша. Вловлювала, як повітря вібрує магією — десь далеко, і ця вібрація відгукувалася в грудях, як нитка, що тягне за собою щось невідоме. Я сіпнула вухами — звук. Лід тріщить десь за деревами. Сніг рипить під чиїмись копитами. І я *знаю*, хто це.

І ось тоді я нарешті заговорила… подумки, звісно. Бо паща в мене — розкішна, з іклами богині м’ясоїдства, а от мовний апарат десь загубився. Зате сарказм прокинувся, потягнувся, позіхнув — і взявся коментувати все довкола з ентузіазмом новоспеченого барса.

«Ну звичайно, — подумала я, із максимальною дозою сарказму. — Померла? Померла. Переродилась? Переродилась. І не в принцесу, не в ельфійку, навіть не у фею з крильцями. НІ. У КОТЕЙКУ. Та ще й магічну. Та ще й снігову. Та ще й барса! З ХВОСТОМ! Всесвіте, рідненький, ти мене реально ненавидиш?!»

Я плюхнулася назад у сніг, розляглася так, щоб хвіст гарно ліг збоку. Лапи — навсібіч, вуса — сторч, очі — в небо. Біле, холодне, чуже… але красиве. До болю.