Пам’ятаючи про минуле, крокуючи в майбутнє

Світ навколо поглинула тиша. Лише зрідка дотики вітру змушували гілки дерев танцювати. Поруч стояв чоловік у капелюсі зі страусиним пером. Він поглядав на бліду кулю в небі, намагаючись збагнути думки Кота. А Кіт дивився на Місяць.

— Що ти хочеш від нього почути? — Капелюшник прибрав руку з плеча Чешира.

— Відповідь на те, що робити далі, — монотонно озвався вусань. — Був момент, коли зі мною розмовляли, а я не чув — через гамір емоцій. — Пухнаста лапа торкнулася вуха. — Відтоді я навчився слухати. Але зараз не вловлюю нічого, окрім твоїх слів.

Капелюшок злетів з голови, оголивши руде волосся. Двоє зелених очей блукали — то вгору, то вниз.

— Гадаю, треба прислухатися уважніше. Можливо, це допоможе, — фіолетові вуха тричі стріпнулися.

— А що, як почати слухати не когось, а себе? — З-під рудого пасма волосся з’явився запитальний погляд.

Кіт підняв лапу догори. Навколо подушечок спалахнув чорний вогник, холодом віддаючи на кінчиках. За мить з’явився гострий кіготь.

— Ось це. — Божевільна посмішка повернулася на його морду.

Чешир встромив кіготь собі в бік. Вогник згас. В очах не було й натяку на біль.

— Себе, а не свої емоції, — Капелюшник обережно прибрав лапу Кота від рани і приклав дубовий лист. — За емоціями часто звучить голос, що розповідає про справжні почуття. Ти казав, що емоції заважають дослухатися до світу, але чи думав, що вони можуть заважати чути самого себе?

Лист завібрував, жевріючи золотистим світлом.

— Я боюся, що коли почую себе — втрачений контроль перетворить мене на чудовисько.

Рана затягнулася. Лист упав на землю. Капелюшник підійняв його — в ту ж мить у долоні з’явився метелик, що полетів слідом за вітром.

— Що ти робиш, коли опиняєшся в місці, яке тобі не до вподоби? — запитав він, струснувши долонею.

Вусань замислився.

— Переконуюся, що мені дійсно зле в цьому місці… і йду туди, де добре.

— Ось, — підморгнув рудоволосий, — навіщо застрягати в поганих спогадах, якщо є хороші? Іди з тих місць, які тобі не до душі. Йди туди, де тобі добре.

На морді Чешира виник сумний оскал.

— Мене хапають за хвіст і тримають силоміць, не даючи жодного шансу піти. Змушують знову і знову бачити мертвих рідних… і проживати жахіття.

— Тоді ходи зі мною. Я покажу тобі інший погляд на життя — навчу дивитися на горе з усмішкою і сумувати з посмішкою. Почуття — річ нестабільна. Вони здатні занурити в суперечливі емоції навіть в однозначних ситуаціях. Згадай, як часто ти бачив, як люди плачуть від радості й сміються від болю.

Кіт здивовано поглянув на співрозмовника.

— Сміятися з горя?.. Нісенітниця. А плакати від радості…

— Ні, — перебив Капелюшник, — ти хотів сказати, що від радості не плачуть. Але згадай, як по щоці Артура скотилася сльоза, коли він згадував першу зустріч з Ліліан. Плачуть і від позбавлення болю — особливо, якщо чекали на це все життя.

Чешир думав. Місяць мовчав. А слова дивного чоловіка проникали в душу, ставлячи під сумнів те, що раніше здавалося очевидним.

— Навчи мене. Я хочу позбавлення. Хочу сліз від радості, а не від смутку… — прошепотів Кіт, перевівши погляд на співбесідника.

Рука взяла лапу, повівши за собою.

— Щоби звільнитися — треба навчитися відпускати.

За мить обидва стояли на місці різанини.

Шерсть стала дибки від побачених тіл. Але потім — щось інше. Дивне відчуття заполонило груди, волаючи бути почутим. Чорний туман поволі розсіювався. Чешир підійшов до Ліліан і Артура, поклав лапи їм на голови, а тіло Гектора вкрив хвостом.

— Я можу стерти всі твої спогади, перш ніж ми підемо, — долинуло ззаду.

— Ні… — прошепотів Кіт. — Я хочу пам’ятати рідних. І якщо в майбутньому зустріну когось… щось… важливе — я зможу впізнати.

Капелюшник помітив краплі, що повільно стікали з вусів. Падаючи на підлогу, вони розбивалися біля тіл. І в місцях, де падали сльози, кров зникала, залишаючи зеленкуваті острівці з кульбабками.

Подув теплий вітерець. Штора здійнялася догори. Срібний промінь осяяв кімнату. Кульбабки осипалися, зелені травинки змішувалися з парашутиками й вилітали через вікно — назустріч місячному сяйву.

Лапи і хвіст погладжували тіла в тиші прощання. Ліва — ковзала чолом Ліліан, доки в пам’яті лунав її дзвінкий сміх. Права — торкалася долоні Артура, тієї самої, що вперше почухала за вухом. А хвіст… хвіст мимоволі ліг на крило Гектора — там, де при першій зустрічі ще трималася посічена пір’їнка.

Кіт прощався.

Згодом Вусань підвівся й рушив до виходу. За ним, знявши капелюха, пішов Гість з іншого світу.

***

Перші промені Сонця торкалися землі, зігріваючи все довкола. Кіт стояв біля входу в невідомий світ, дивлячись на щілину в кроні дуба.

— Час іти, — прошепотів на вухо Капелюшник.

Востаннє поглянувши на дім, Чешир остаточно вирішив: рухатися в майбутнє, не забуваючи минулого. Гектор навчив його боротися. Ліліан — турбуватися. Артур — любити по-справжньому. Він не міг забути їх. Бо забути — значило зрадити. До того ж, він дав слово Алісі. Тій, до якої пообіцяв повернутися. Тій, яку любив усім серцем.

Усміхнувшись, він зробив крок уперед. Його рішенням було: жити. І пам’ятати все, що змушує відчувати себе живим. Він вирішив навчитися плакати від радості, глузуючи зі смутку. А тоді — поділитися цим умінням з тими, хто цього потребує.

За кілька секунд кінчик хвоста цілого Кота зник, залишивши по собі клаптик фіолетової шерсті.

На цьому закінчується наша історія. А точніше — її маленька частинка. Адже попереду, як тобі відомо, на героїв чекало ще чимало пригод. І, скажу по секрету… половину з них досі не розповіли.