І сховалося сонце

Минуло три роки. Барбос, Гектор та Чешир здружилися. Більше того, вони проводили разом чимало часу. Мило — подумаєте ви. Але ні. Одного разу Барбосові захотілося взяти Чешира на полювання. Ідея виявилася не з найкращих. Щоб ви розуміли — Котові така розвага зовсім не сподобалась. Відтоді кожна вилазка, незалежно від того, звали Вусатого чи ні, потерпала від численних попереджень у бік диких качок, кабанів і зайців. Тварини в дикому середовищі суттєво відрізнялися від світських — вони не розуміли цивілізованої мови. Чеширу доводилося добряче попітніти, перш ніж дикі кабани та качки второпали, чому їм треба негайно тікати. Зрештою Кіт змирився: не врятуєш того, хто сам не хоче врятуватись.

Історія пам’ятає чимало подібних історій. Приміром, коли китайський імператор заборонив американському судну пришвартуватися в гавані, американці не оцінили брак гостинності — і продемонстрували потужність своєї вогнепальної зброї. Азіати вперше зіткнулися з такою силою, не маючи проти гармат нічого, крім холодної зброї. Вибору не залишалося — фрегат довелося прийняти, надавши перевагу діалогу замість знищення. Цей діалог поклав початок розвитку дружніх стосунків із Америкою — і з наукою. Саме завдяки цій події імператор усвідомив істинний сенс слів: «Розвивайся — або помирай». Ті, хто обирає розвиток, отримують шанс на порятунок. Інші... Про інших уже було написано вище.

Три роки — чималий шматок часу. Зрештою Барбос та Арчібальд відмовилися від полювання, обираючи натомість затишні посиденьки біля багаття в колі друзів.

Червневим теплим днем обидві родини вирішили поїхати подалі від дому — дослідити нові місця. Це стало початком незабутньої подорожі… і сутички з лісовими воїнами.

— Мааам! — пролунав гучний голос. — А чому у Гектора пір’я, а в Чешира шерсть?

Ліліан розмірковувала, як на пальцях пояснити принцип еволюції.

— Доню, а як ти думаєш — у чому різниця між роботою лікаря і будівельника?

— Ммм... у тому, що лікар лікує, а будівельник будує?

— Правильно! Обидва працюють, але кожен по-своєму. А в тварин усе складніше: їм доводиться адаптовуватись не для заробітку, а щоб вижити. Птахи навчилися літати, щоб урятуватися від тих, хто хоче їх з’їсти. І для цього їм знадобилося пір’я.

Аліса вдивлялась у вікно, спостерігаючи за горобцями.

— А як щодо котів? — поглянула вона на матір.

— З котами простіше, — долинув голос із сусідньої кімнати. — Їм було лінь літати, тож вони озброїлися м’якою шерстю та навчилися муркотіти, щоб люди їх брали до себе.

Артур увійшов до кімнати, тримаючи на руках одного з тих, кому було лінь літати. Кіт спостерігав за всім, повільно розгойдуючи хвостом, мов маятником.

— Хіх, хочу бути як коти. Вони хитрі, — простягнувши руки до Чешира, відповіла Аліса.

— Доню, — передаючи Кота, сказав батько, — одних хитрощів чи навіть уміння літати недостатньо, щоб жити гідно. Особливо — якщо ти людина.

— Вчися літати й думати, — додала Ліліан, підставляючи плече для Гектора. — Тоді життя не промайне повз — і дасть усе, чого ти забажаєш.

З-за широкої спини Чешира пролунав притишений голос:

•  Навіть сто тисяч кілограмів морозива?

— Навіть мільйон, — відказав Артур. — До речі, одне морозиво ти можеш отримати просто зараз, якщо підеш збирати речі до подорожі.

Підприємливий розум Аліси підказував, що хороші пропозиції довго не чекають. Тож вона негайно вирушила виконувати завдання, розмірковуючи, яке морозиво обрати: ванільне чи шоколадне.

Позашляховик мляво томився під сонцем. Масивні диски виблискували, а яскраво-жовтий колір кузова нагадував про ту саму сліпучу кулю над головою. Якби небо вкрили хмари, повітря стало б прохолоднішим, і Барбосу не довелося б висовувати з вікна морду, а з морди — язик, намагаючись спіймати бодай крихту вітру.

Чешир тим часом сидів під дубом і задумливо дивився на булочку й печиво з шоколадною крихтою. Останнім часом гостинцями пригощалися дедалі рідше. Гектор, закінчивши розмову з мешканцями верхніх гілок, злетів униз і приземлився поряд зі смугастим хвостом.

— Мабуть, зажерлися, — кивнув він на булочку.

— Зажерлися — це як? — Котячий погляд ковзнув від частування до пернатого.

— Дуже просто. Якщо довго давати щось смачне, а потім запропонувати дещо скромніше, від нього можуть відмовитися. Вчора ти залишив шматочок шоколадного торта, а сьогодні… — Гектор показав на булочку. — Солодощі на рівень нижчі.

— Та ні, — зітхнув Кіт. — Торт теж двічі залишався незайманим...

З будинку вийшли всі. Якщо точніше — дві родини разом, адже Марі й Фредерік одружилися, наочно продемонструвавши правдивість вислову: ніколи не пізно.

Невдовзі всі зайняли свої місця в машині. Кіт, пес і папуга спочатку залізли в кузов, але, згадавши історію Барбоса, їх пересадили в салон. По дорозі кондиціонер благополучно вмер, надавши можливість насолодитися протилежним боком літа — задушливою спекою.

Поволі будинки змінювалися деревами, дерева — кущами. Удалині з’явилися гори із зеленими шапками, нижче проглядалися коричневі смуги. Дорога звужувалася, асфальт перейшов у втоптаний ґрунт. Гілки дерев час від часу шкреблися об корпус автомобіля, що повільно їхав крізь хащі. За годину лісового маршруту перед мандрівниками відкрилася широка галявина. Попереду мерехтіло блакитне озеро, що запрошувало в свої обійми. Автомобіль проїхав ще трохи й зупинився неподалік від води.