Хтось бігає за собою, а хтось за своїм хвостом

— Дивина, сказитися як дивно! — Чешир влетів у вікно, звертаючись до Гектора. — Уяви собі: вирішив злітати в місто поговорити з голубами. Лечу, думаю про теми для розмови, та помічаю до остраху цікаву картину.

Кіт встав на чотири лапи, обертаючись навколо своєї осі, вдивляючись у кінчик хвоста й час від часу намагаючись його вкусити. Гектор стривожено дивився на друга. В папуги зароджувалося щире хвилювання за психічний стан Кота. Вусань раптово зупинився й кинув погляд на пернатого.

— І ось так він робив три години, поки не покликали їсти.

— Хто — він?

 — Собака, собака Арчібальда. В них, виявляється, є пес, великий такий, кошлатий. Його улюбленець, мабуть, хворий і потребує термінової допомоги, — припустив Кіт.

Згадавши, як довго довелося пояснювати Чеширу, чому людям важко зізнаватися в почуттях, папуга обрав стратегію пояснення з наочною демонстрацією. Переступаючи з лапи на лапу, Гектор наближався до вікна.

— Розумієш, — почав папуга, — питання складне, можливо, ти правий. Мені потрібно поглянути для об'єктивної оцінки ситуації...

Не встиг він договорити, як до кімнати увійшли Марі з Фредеріком. Марі говорила про надмірну активність Аліси, а Фредерік мовчки підійшов до тумбочки неподалік вікна та витягнув заглушки для розетки. Обидва з втомленим виглядом подивилися одне на одного та вийшли із кімнати.

— Знову шкоду вирішила влаштувати. Мало було пересадити улюблену колекцію кактусів Марі з вазонів у кришталеві кухлі, так закортіло ще й вилками поорудувати біля розеток, — Кіт поглянув у бік закупореної розетки. — Не зрозуміло, куди її заведе ця активність.

Збентеження на обличчі Кота промовляло красномовніше будь-яких слів. Гектор зітхнув:

— У будь-якому разі життя в неї буде насиченим та цікавим, немов у світі чудес, а ми наглядатимемо, щоб не спіткало лихо. В нашому випадку покладатися на янголів-охоронців — марна справа.

 — А хто такі янголи, що вони охороняють і яке відношення мають до Аліси?

Кіт почав ставити запитання, багато запитань. І Гектор знав, чим це закінчиться, з острахом розуміючи, що не лише в нього, а й у найвидатніших мислителів людства не знайшлося б однозначних відповідей на більшість запитань Кота. Не довго думаючи, він вилетів у вікно зі словами:

— З Алісою все буде добре, не хвилюйся, а ось собаку, судячи з її стану, окрім нас ніхто не врятує. А давати відповідь на друге питання, не відповівши на перше — нераціонально.

— Ммм... Ррр, твоя правда, — почулося у відповідь, перш ніж хмаринка з вусами вилетіла у вікно слідом за папугою.

Пролітаючи над дубом, Чешир подивився на нижню частину стовбура й помітив, що гостинці, які він залишив, залишилися незайманими — ні горобцем, ні Капелюшником. Це трапилося вперше.

— Можливо, не люблять родзинки? — подумалося йому. — Ввечері покладу гостинець без родзинок. І не булочку, а печиво з шоколадною крихтою, — підсумував Кіт, полетівши вперед.

Летіти довелося недовго — хвилин двадцять. Дорогою обговорювався потенційний план дій, який звівся до простої ідеї: міркувати по ходу ситуації. На диво, була гарна погода: сонце час від часу визирало з-за хмар, немов нагадуючи про себе. Вітер майже не заважав польоту, тішачи легкою прохолодою. Листя мирно падало на землю, а найстійкіші листочки трималися з останніх сил на гілках дерев, вирішуючи, в який бік упасти.

Незабаром друзі прибули до резиденції Арчібальда Стокера — вражаючої будови, не схожої ні на одну іншу. Ні монументів, які б славили господаря, ні помпезних колон, оточених тропічними деревами, ні стежок із золота — нічого цього не було. Натомість — безліч різноманітних кущів: кольорових і зелених, великих і мініатюрних, страхітливих і милих. Газон, акуратно підстрижений, поєднував усі частини маєтку воєдино. Сам будинок стояв у центрі. Зліва він виглядав як замок, а справа — як затишна заміська дача.

Від будинку розходилося п’ять доріжок, кожна свого кольору: зелена — до саду, синя — до басейну, помаранчева — до гостьового будинку, червона — до зони відпочинку. А чорна, найширша, вела від в’їзду до автостоянки. Хто був автором цього чудернацького планування — залишилося таємницею. Заховавшись у кущах неподалік, Гектор і Чешир чекали на появу пса.

— Барбос, — почулося позаду, — сюди!

Обидва обернулися. Кавказька вівчарка середнього віку бігла до Арчібальда, поки той витягував з кишені тенісний м’яч. Щойно пес підбіг — чоловік почухав його за вухом і кинув м’яч ледь не в центр подвір’я. Собака помчав за ним, мов за дикою качкою, і повернув здобич господареві.

— Друже, навіть після того, як ти загубився в Грейнвільдському лісі, тобі вдалося зберегти вправність. Ну, чому так сумно на мене дивишся? Я не виню тебе в тому, що тепер ми не можемо полювати разом. Ти все одно мій вірний товариш.

Чешир із Гектором переглянулися.

— Слухаай, — почав Кіт, — чи не той це Барбарос? І чи не ця добра людина дала нове життя притулку в Грейнвілі?

— Як же так? — здивувався папуга. — Адже притулок названо на честь Джона Рона, а не Арчібальда Стокера.

— Можливо, ми чогось не знаємо?

— Не виключено. Це було три роки тому. Та й Джона Рона ніхто не бачив більше двох разів. Людина-загадка.