Справи сімейні

Артур і Ліліан почали носити мішки. Мішки вічно були з ними, тільки не під рукою, а під очима. Доповнювали їх темні кола — немов у єнотів, але до печива молоде подружжя не тягнулося, чого не скажеш про подушку. Безсонні ночі у поєднанні з буденними справами не давали змоги відпочити, а спроби Фреді та Марі бодай якось полегшити ситуацію закінчувалися невдачею: чотиригодинний сон зводився до двох годин.

Гектор переселився з будинку на дерево. Згодом до нього приєднався й Чешир. Ділити одну гілку на двох було незручно, тому вони збудували будиночок із коробок. Це мав бути «одноповерховий будинок з двома спальнями»... Мав би бути, якби не липневий дощ. Побачивши сумних звірів на купі картону, Фредерік зітхнув і попрямував до гаража по інструменти. До вечора маєток на дереві був готовий. Майструючи його, чоловік двічі задумався над тим, аби й собі збудувати одну кімнату поруч.

Будні стали ще важчими після народження дитини. І не лише будні: Лілі і Артур сварилися. Не жартома, як раніше, а по-справжньому. Класичний сценарій: втомлений чоловік повертався додому, а втомлена жінка не знаходила достатньої підтримки. Артур намагався допомогти: відправляв Ліліан відпочити, коли приходив із роботи, допомагав з дитиною, приносив квіти. Та все це зводилося нанівець численними ночами в офісі — працюючи над справою Курта, він успішно відновлював репутацію політика. Чоловік і дружина поступово віддалялися одне від одного. Єдиним місцем, де вони зустрічалися, залишалася колиска Аліси. Дитя, як і належить новонародженим, потребувало багато: їжі, уваги, прогулянок, догляду — усе було їй так потрібне, як людині повітря. Батьки тішилися появою донечки, але полум’я їхніх стосунків поволі згасало. І з цим потрібно було щось робити.

— Можливо, ти знімеш із мене каблучку та одягнеш її на палець Бартреда? — Ліліан стояла у вітальні, зустрічаючи Артура, коли той повернувся додому після двох ночей в офісі.

— Тобі тисне? Якщо так — можеш зняти та покласти на поличку, нехай палець відпочине, — Артур, не відриваючи погляду від дружини, тяжко опустився на канапу.

— Це все, що ти скажеш після двох днів відсутності? — В очах Ліліан з’явилася волога.

— А ти гадаєш, я отримую задоволення, ночуючи за робочим столом? Думаєш, я не сумую за своєю жінкою та донькою? Сумую! — гримнув Артур, ударивши кулаком по столу. — Але окрім часу їм ще потрібні дах над головою і хліб на столі!

Гучність голосів наростала, сварка розгоралася. Почувши це, Чешир і Гектор покинули дерево та рушили до будинку. Зайшовши у вітальню, вони побачили, як Фредерік стоїть біля Артура, а Марі обіймає заплакану Ліліан.

«Але ж... Чому?» — запитував себе Чешир. Він не міг збагнути, чому палкі стосунки вкрилися кригою.

Гектор уловив погляд кота, поклавши крило на його плече. Він хотів щось пояснити, але не встиг — у будинок увійшов Арчібальд.

— Артуре… — Арчібальд обірвав фразу.

Слідом за ним увійшла Ельза. Не гаючи часу, вона поглянула чоловіку в очі, підійшла до Марі та Ліліан і мовила:

— Коханий, зараз не до роботи. Ти знаєш, що робити. Частину завдання я візьму на себе, іншу залишаю тобі. — Ельза швидко взяла жінок за руки й, підморгнувши коханому, вивела їх із кімнати.

Артур тремтів. Не від люті, а від чіткого усвідомлення: причиною сліз дружини були його слова. Він відчував, як ниточка, що з’єднувала їх, вислизає з його долоні. Ледь чутно він промовив, підводячи очі з підлоги:

— Друже… Здається, я починаю розуміти, чому ви з Ельзою не завели дітей…

Із сусідньої кімнати долинув плач немовляти.

— Ні чорта ти не розумієш, дурню! — Арчібальд рвучко підійшов до Артура, взяв його за плечі й добряче струснув. — Однак обіцяю: сьогодні ти все зрозумієш. Фредеріку, — звернувся до друга, — ти їдеш з нами. Допоможи цьому йолопу переодягнутися. Без офіціозу. Залиште всі справи разом із костюмами в комоді. Я чекатиму в машині.

Арчібальд вийшов із будинку, ведучи за собою двох чоловіків у шортах та гавайських сорочках. Вони рушили до міста.

***

Жінки залишилися вдома. Марі пішла до Аліси, а Ельза та Ліліан із кошиком винограду та сиру вирушили до альтанки. Згодом до них приєдналася Марі, несучи пляшку вина.

— Я не розумію… — Ліліан обхопила себе руками. — Мені здавалося, що з появою дитини сім’ї лише міцнішають, а не навпаки…

Ельза уважно слухала кожне слово, поки Маріанна наповнювала келихи вином.

— Я не можу сказати, що всі обов’язки звалені на мене. Я розумію: Артур не уникає нас, він справді заробляє гроші, щоб забезпечити нам гідне життя. Проте...

— Проте тобі не вистачає його присутності. Не слів, не подарунків, а саме присутності, — м’яко доповнила Ельза.

Ліліан нічого не відповіла. Її погляд коливався між «так» і «ні».

— Можливо, я лізу не у свою справу, — почала Марі, наповнюючи останній келих, — але ніяк не згадаю, коли ви востаннє були наодинці.

— Давно…

— То й не дивно, що ви почали віддалятися одне від одного. Навіть поруч із дитиною ви обидва завжди у справах, хоч ця справа й є вашим найціннішим скарбом, — Ельза підвелася з крісла, залишаючи стіл. — Але те, що цей скарб спільний, не означає, що варто забувати про себе і позбавляти себе можливості побути наодинці.