Ті світи за горизонтом, те сказане, що не було сказаним.

Доктор Стівенс дотримав обіцянки: переконавшись, що з Ліліан усе добре, він миттю зателефонував Артуру.

Диво — саме так описували ситуацію. Лілі не розуміла, чому навколо неї здійнявся такий ажіотаж, дивуючись метушні довкола. До неї постійно приходили лікарі, беручи безліч аналізів. Щогодини вимірювали температуру та тиск, змушували їсти лише здорову їжу, від якої хворіла душа. А душа не знаходила спокою від неймовірної кількості питань. Особливо її цікавило, як Кіт опинився в палаті і що найцікавіше — де він навчився розмовляти. Та й узагалі сам факт знання людської мови здивував дівчину. В неї виникло нестримне бажання поділитися своїми спогадами з чоловіком:

— Пригадую, я розплющила очі, поруч стояв Чешир, тримаючи в руках флакон. Через мить флакон перетворився на метелика та розчинився у повітрі, — Ліліан провела руками в повітрі, імітуючи політ метелика, а потім сіла на ліжко й уважно подивилася на Артура.

— Чешир, який тримає в руках флакон, що обернувся метеликом... — почухавши потилицю, промовив Артур.

— Так! — підводячись, продовжувала дівчина. — Більше скажу: після перетворення флакона на метелика Кіт заговорив! Очі закрилися самі по собі, і я провалилася в сон, відчуваючи його лапу на лобі.

— Кохана, — почав чоловік, — може... Сходимо до психотерапевта? Ми ж планували раніше відвідати спеціаліста — буде що розповісти... Особливо тобі.

— Ох... Я хотіла пожартувати, але мій жарт надто серйозно сприйняли. Розповіси комусь — і… — вона подивилася на Артура, ледь примружившись, — Фредерік дізнається, що сталося з його улюбленими кущами в ніч нападу «скажених» єнотів, коли ти купив нові ножиці для стрижки саду.

Так виглядала перша і остання спроба Ліліан розповісти про пережите в лікарні. Є ще одна таємниця — її я розкривати не буду. Можу лише натякнути на десять спроб дівчини «вивести кота на чисту воду» й близько п’яти спроб «поговорити по душах» із Котом. Усе закінчувалося «нявканням» та сном шерстяного на її ногах.

А що ж із дитиною? З дитиною все добре. Варто почати з імені: його обирали понад тиждень. Дискусія почалася дорогою з лікарні додому, а далі продовжилася в рідних стінах. Списали близько десятка блокнотів, щогодини збиралися на кухні за збірником імен, який на свою голову Фредерік вирішив подарувати молодим батькам. Дійшло до того, що чоловік під вагою думок стриг газон, виводячи імена на траві. Артур і Ліліан мовчки спостерігали за цим з вікна.

На сьомий день сталося диво. Збираючи в кошик папірці з іменами, ім’я було знайдено. Трапилося це так: Маріанна принесла в кімнату чай з мелісою. Коли Ліліан запитала, що так гарно пахне, жінка гордо відповіла: «чай з Алісою». Тоді до кімнати увійшов Артур, тримаючи на руках маля. Дівчинка вперше в житті посміхнулася. Чи варто було думати далі? Звісно ж, що ні. І пили вони від радості чай до самого ранку… Не лише тому, що чай був смачним, а й тому, що Марі та Фредерік на радощах знову напекли смаколиків на декілька тижнів.

А як же самопочуття Аліси? Лаконічно — сон став розкішшю. Аліса виявилася здоровою, гучною та активною дитиною: вночі вона влаштовувала концерти голосніші за Гекторові, вдень вимагала до себе надзвичайно багато уваги. Відійти від неї навіть під час сну означало накликати на будинок загрозу невдоволення та ріки сліз, здатні затопити селище.

Чешира не покидали два питання: чому Аліса більше не розмовляє і хто залишив дубовий лист, що перетворився на флакон із чародійною мікстурою. День у день перед сном він приходив до дівчинки, намагаючись почати розмову. Після десятої спроби, зітхнувши, він ліг поруч, накрив дитину пухнастим хвостом і заснув. Бувало, Кіт прокидався, поглядаючи у вікно навпроти, слідкуючи за дубом, поки знову не поринав у сон.

Одного вечора, ближче до ночі, Чешир знову прийшов до колиски. Переконавшись, що Ліліан міцно спить, він ліг біля дитини. Двоє блакитних очей уважно розглядали котячий ніс, повільно ковзаючи в напрямку вусів. Потім маленька рука потягнулася й відірвала одне вусо. Незважаючи на різкий біль, Кіт не відсахнувся від Аліси. Навпаки — наблизився й почав повчально буркотіти:

— Глянь яка… на святе зазіхнула. Образливо, коли на турботу відповідають шкодою. Не рань душу тим, хто тебе любить.

Дівчинка перестала посміхатися, здавалося, що ось-ось заплаче. Гектор влетів і почав читати моралі:

— Котяро, вона ще не розуміє ваги слова і цінності вчинків, а ось інтонацію вловлює. Зауваж: тон здатен ранити більше слів. Вусик можна відростити, а от з душею складніше.

Кіт перевів погляд з Аліси на папугу:

— Гекторе, якщо з народження виправдовувати погану поведінку віком, не пояснюючи, де добро, а де зло, то всі — від немовлят до дорослих — навіки застрягнуть у неуцтві, не розуміючи, що є хорошим, а що — поганим вчинком.

Загриміло. Дискусія затягнулася на дві години шепоту. Аліса слухала, немов розуміла слова Чешира. Папуга вважав, що дівчинка ось-ось розплачеться від образи, а насправді вона замислилася. Як мало ми знаємо про дітей — і як вони здатні дивувати. Її брівки піднялися, долоня з вусиком потягнулася назад до кота в спробах повернути вус на місце. Словесні дуелянти замовкли. Папуга ліг на подушку, а кіт залишився поряд з Алісою. Дитина старанно намагалася повернути вусик. М’яка лапа ковзнула по її стурбованому личку, торкаючись носика.

— Можливо, — звернувся Чешир до Аліси, — ти розумієш значно більше, ніж я думав, хоч і не вмієш говорити? Залиш вус собі, нехай буде нагадуванням про мене, якщо мене не буде поруч.