Спільним буває не лише захід Сонця

Пройшовши вестибюль, компанія увійшла до основної частини будівлі. Стелі височіли над головами, а кімнати вражали своїми об’ємами. Інтер’єр облаштували без надмірного шику, створюючи особливе відчуття затишку, як і личило Англії 50-х років. У вічі впадала значна кількість квітів: кожна кімната мала свою рослину. Лише у вітальні, на полиці під вікном, розташувалася гвардія кактусів.

Попри розмір будинку, Марі справно управлялася з усім сама — принаймні, відколи у Ліліан з’явився животик. Жінка вперто не хотіла обирати собі напарника, усіляко запевняючи, що не бажає зайвої конкуренції. На вигляд їй було близько п’ятдесяти, можливо, через акуратно зібраний пучок волосся. Та коли вона розпускала свої русяві локони, ті спадали на широкі плечі, підкреслюючи зеленкуватий відтінок очей і неначе віднімаючи кілька років. Її жіночі форми було приємно споглядати, однак потрапити під гарячу руку (доповнену ще гарячішим характером) не хотілося нікому. Неодружена, але з дітьми, яких бачила лише на свята та недільні дні. Чому так? Зрозумієте згодом — усьому свій час.

Наближаючись до вітальні, компанія відчула аромат страв, який почав грати на струнах зголоднілих шлунків. Невдовзі джерело запаху з’явилося перед очима, коли кілька пар ніг та лап увійшли до зали. Першими в око впали стейки на кісточці під медовим соусом. Поруч стояли свіжі креветки, домашні булочки із золотистою скоринкою, два види соку, чай та кілька салатів. Аби не образити нових мешканців, неподалік столу з’явилися дві миски: в одній — апетитна теляча вирізка, в іншій — відбірне зерно з пластівцями.

Зголоднілі одразу сіли до столу. Та щойно вони торкнулися виделок — у будинок увійшли нові гості. Це були чоловік Ліліан та незнайомець у стильному фраку з ювелірно підкрученими вусами та пенсне, за яким виднілися блакитні очі. Артур підійшов до Лілі, обійняв її за плечі, поцілував у щоку й звернувся до присутніх:

— Назріває грандіозне знайомство між тими, хто ходить на двох, чотирьох і знову на двох ногах та лапах. Прошу до столу, Фредеріку, — вказавши жестом на крісло, запросив він. — Цей чоловік відтепер член нашої банди й, сподіваюся, майбутній хороший друг для Маріанни.

Підморгнувши, Артур відчув, як нігті дружини впиваються йому в передпліччя.

Будь-хто інший зніяковів би, та не Фредерік. Підійшовши до обох леді, він ввічливо поцілував їм долоні, після чого сів поряд із Марі, перевівши погляд на надмірно дотепного господаря:

— Вдячний за яскраву презентацію. Радий знайомству, — усміхаючись, оголосив Фредерік. Поглянувши на Ліліан, додав: — Леді, шкіра вашого чоловіка близька до шкіри носорога. Не варто ризикувати нігтями заради нагадування про етикет тому, в кого з етикетом — особливі стосунки.

— Вам би дати йому кілька уроків етики, — зніяковіло відповіла Ліліан, прибираючи руку.

— Я взагалі-то ще тут. І нічого поганого не мав на увазі, — вдавано ображено відказав Артур. — До речі, а хто цей смугастий звір та його друг?

Перед Лілі постало питання імен — вона про це ще не встигла подумати. Кіт із папугою, почувши про себе, відійшли від мисок, наблизившись до столу. Чешир почухався за вухом, а Гектор раптом згадав гладіаторські поєдинки, про які читав, і почав розігрувати один із них, обравши за суперника лапу Кота. Кіт вирішив, що така поведінка неприйнятна під час трапези. Впіймавши момент атаки, він спритним рухом лапи притис папугу до підлоги, накривши хвостом.

— «Сам про культуру торочив, а тут на тобі...» — подумав Вусань, поглядаючи на зиркаючого з-під пухнастої ковдри птаха.

Самі того не підозрюючи, звірі підказали Лілі імена, що ідеально відповідали їх справжнім:

— Перед вами Кіт Чешир та його друг Гла... Гектор.

— Цікаво, як би їх звали, якби вони вирішили станцювати балет, — пожартував Артур, відчуваючи як вістря підбору входить в стопу.

Чешир, не залишившись осторонь, почав точити кігті об новенькі брюки. Гектор же вирішив повернутися до трапези, кинувши докірливий погляд Котові.

— «Телепень, — почув від папуги Чешир, — йому й без того дісталося. Поглянь лишень на другу ногу».

Помітивши, як Лілі «натякнула» чоловіку на манери, Кіт миттю вирішив розрядити ситуацію. Він стрибнув на коліна до Ліліан, почавши муркотіти, тручись мордочкою об долоню Артура.

— Батіг і пряник, — сказав Артур, гладячи пухнасту голову. — Знайшла собі улюбленця до пари, кохана. Поки Фредерік навчатиме мене такту, Чешир навчатиме тебе мистецтва заохочення та покарання.

У кімнаті пролунав сміх, за яким швидко зав’язалася жвава розмова.

На жаль, про ту розмову ніхто не розповість, адже Чешир із Гектором, сито поївши, рушили досліджувати будинок. Блукали вони аж до заходу сонця, а тоді опинилися на даху, милуючись краєвидом. Сонце ховалося за горизонтом, немов потопаючи у зеленому морі. Над морем височів маяк у вигляді старого дуба, що гойдав гілками в такт подиху літнього вітру.

— Ось так виглядає... дім, — замислено промовив Кіт.

— Приблизно так, — відповів Гектор.

— Мені здається, що ми не захочемо покинути цих людей. В них відчувається тепло, дружба, любов і турбота одне про одного.

— Тобі не здається, так воно і є. Я й сам не думав, що знову знайду місце, яке зможу назвати домівкою. В тебе талант змінювати погляди. Твоя наївність і віра примушують бачити хороше, навіть там, де в минулому все здавалося поганим.