Доленосне рішення та нашийник з кліткою

Маєток Ліліан розташовувався в передмісті. Подекуди вимальовувалися то великі, то маленькі будиночки, оточені садовими деревами. Акуратно підстрижені кущі прикрашали житлові ділянки, повз які проїжджав автомобіль, наближаючись до кованих воріт із зображенням левів. Під’їхавши, водій вийшов, потиснув руку листоноші й відчинив ворота, заїжджаючи на подвір’я.

Попереду відкривалося просторе подвір’я, розкриваючи дедалі більше деталей маєтку, на даху якого стояв металевий півник. Мирно обертаючись на даху, він слухняно підкорявся волі вітру. Стиль будівлі гармонійно поєднував стриманість і елегантність. Біля закручених сходів розташувалася парковка, а над входом височів балкон. Трохи нижче простягалася тераса, яка запрошувала насолодитися чаєм. З правого боку височів велетенський дуб — старезне дерево, що, за словами місцевих, росло тут задовго до появи людей. Його могутність зачарувала перших власників ділянки настільки, що вони вирішили залишити дерево недоторканим.

Машина зупинилася. Водій відчинив двері й подав руку Ліліан. Вийшовши, вона звернулася до папуги:

— З Котом ми вже домовилися. Я рада нашій зустрічі: ти дуже милий, ще й гарно співаєш. Проте маю сумніви, чи справді хочеш залишитися з нами. Тож зараз ти самостійно обираєш своє майбутнє.

Закінчивши, дівчина потягнулася за Котом. Той провів лапкою по її долоні, вибрався з машини та вмостився поряд із Лілі, дивлячись на Гектора. Він нічого не промовив, даючи другу змогу зробити свій вибір самостійно.

Гектор вагався. Поміркувавши, папуга легким помахом крил вилетів із машини й полетів у бік міста.

— «Не дивно, — подумав Чешир. — Безглуздо засуджувати, знаючи його минуле. Сумно… Мені його бракуватиме».

Ліліан засмучено провела поглядом папугу, почухала Кота за вухом і рушила до будинку. Ледве вони підійшли до дверей, як Гектор раптом приземлився просто на спину Чешира.

— Розвідку проведено. Мені тут подобається, залишаємося, — сором’язливо поцвірінькав Гектор.

— «З поверненням», — почув папуга подумки, поки хвіст Кота лагідно обгортав його тіло, а палець Лілі погладжував голову.

Двері маєтку відчинилися.

— Як вчасно, — на порозі з’явилася пишна жінка. — Час обіду. Я вже почала хвилюватися, що ви не встигнете. Артур відлучився — йому зателефонували. Просив передати, що повернеться до вечері.

Поглянувши вниз, вона помітила тварин і захоплено сплеснула в долоні:

— Ох, ви поїхали по одного улюбленця, а повернулися з двома!

— Другий буквально звалився з неба, — з усмішкою відповіла Ліліан, поглянувши на папугу.

— Ох, а де він житиме? Ми ж не маємо для нього клітки. Негайно розпоряджуся її придбати!

При слові «клітка» Гектор здригнувся, виразно демонструючи нелюбов до замкнутого простору.

— А навіщо клітка? — здивувалася Ліліан. — Він сам обрав залишитися з нами. Втікати не стане. Паскудити, сподіваюся, теж. Лише не зачиняйте всі вікна, залишайте хоча б одне відчиненим. Розпорядьтеся, Марі.

— Добре, буде зроблено. А для цього Котика я маю особливий подарунок.

Маріанна опустила руку в кишеню фартуха й витягла синій нашийник. Покрутивши його в руках, нахилилася до Кота. Та ледь вона спробувала одягнути аксесуар, Чешир підняв ліву лапку, лагідно потерся головою об руку, взяв нашийник зубами й акуратно поклав біля виходу, повернувшись до господині.

— Мабуть, він проти символів рабства, — посміхнувшись, припустила Ліліан.

— Який дивний цей Кіт, — з подивом мовила Маріанна, уважно оглядаючи новоприбулих. — Дивний, але який же вихований. Шкода, що так, та не варто йти проти волі тварини.

Забравши нашийник, вона раптом вигадала, як йому знайти застосування — подарувати сусідці в обмін на рецепт шарлотки, який та роками приховувала від усієї округи.

— Ідеально, — підсумувала Маріанна й жестом запросила всіх до будинку.