Безхатьки

Пройшовши декілька кварталів, двоє товаришів опинилися неподалік триповерхового будинку. Важко було визначити точний вік споруди. Місцеві щури — переставши втікати від Кота — запевняли, що будівлі щонайменше сто років. І справді, ця інформація виглядала правдоподібною: підстаркуватий дах, пошарпані стіни, облуплена місцями бордова фарба та скрипучі сходинки красномовно свідчили про довгу історію. Однак вивіска з написом «Притулок для тварин імені Джона Рона» виблискувала, мов нова монета.

Поруч росло кілька дерев, обліплюючи лавки золотавим листям. На одній з таких лавок і влаштувалися Кіт із Птахом, розмірковуючи над планом проникнення до будівлі. Оскільки обидва вміли літати, а вікно на останньому поверсі виглядало не гірше за парадний вхід — довго думати не довелося.

Інша справа — їжа. Бурчання в животі Чешира вимагало негайних дій. Востаннє він вийшов із положення, з’ївши половину хмари, перетворивши її з м’якого ложа на імпровізовану трапезу. Тепер же Кіт усвідомлював: перш ніж щось їсти — варто розібратися, що саме ти збираєшся покласти до рота, аби потім не страждати від болю в животі.

Гектор взявся пояснити основи харчування:

— Якщо живіт бурчить і ти починаєш дратуватися без причини — треба їсти. Але важливо робити це відповідально, інакше отримаєш або розлад шлунку, або зайву вагу. А тоді — не те що літати, ходити буде складно.

Папуга так довго просторікував на тему їжі, що бурчання у животі Чешира стало ще гучнішим. Погляд Кота говорив красномовніше будь-яких слів. Тож настав час переходити до практики.

Виникає закономірне запитання: звідки взялася їжа? Адже їжа не виникає з повітря, на відмінну від Кота. Відповідь на це дали власник ковбасної крамниці та його товариш із магазину круп. Їх зачарувала невеличка вистава: Кіт, удаючи ніби тягнеться до зірок, намагався піймати птаха, який грав роль небесного світила й майстерно уникав котячих лап.

Чешир спершу не розумів, навіщо ця вистава, але переконлива фраза Гектора: «Зрозумієш, коли зголоднієш», — розвіяла всі сумніви. В нагороду за старання їм вдалося роздобути невеличкий мішечок насіння та дві сардельки.

Чешир поклав око на насіння, але Гектор лаконічно наголосив:

— Птахам — пташине, котам — котяче.

Аргумент виявився недостатньо переконливим, тому довелося поділитися насінням. Згодом з’ясувалося: ковбаса «цікава на смак». Головне аби вона була не з птиці. Детально розібравшись зі складом і вивчивши етикетку, Гектор ум’яв майже всю сардельку.

Наситившись, пара друзів попрямувала до вікна й проникла в притулок. Опинившись усередині, обидва здивувалися, наскільки разюче відрізнявся внутрішній вигляд будівлі від зовнішнього. Нова вивіска була лише початком глобального ремонту, про що гості дізналися, підслухавши розмову за дверима.

Як виявилося, невідомий чоловік, назвавшись Джоном Роном, знайшов тут свого товариша по полюванню — пса Барбоса, який загубився пів року тому. Барбос завжди вважав, що після роботи потрібно добре поїсти й відпочити. Сон у нього був міцний, а переносне ліжко — зручним, тому, злетівши дорогою додому з багажника машини, ані пес, ані його власник не помітили моменту розлуки.

Прокинувшись серед лісу, пес зрозумів, що заблукав, а знайти шлях назад не зміг, адже це була їхня перша поїздка в нові місця. Блукаючи дорогами, Барбос опинився на околиці Грейнвіля — мальовничого містечка в Англії, де його підібрав місцевий поліцейський і привіз до притулку.

Пес виглядав погано: зранені лапи свідчили про пройдені кілометри, а схудле тіло — про нестачу їжі. Після двох тижнів догляду Барбос став виглядати краще. За три тижні Джон Рон, відчайдушно шукаючи друга, нарешті знайшов його. Це стало відправною точкою для змін у притулку.

Ремонти торкнулися не лише внутрішнього оздоблення притулку, а й меню його мешканців. Потрапивши в невеличку кімнату, Чешир і Гектор побачили кілька мішків з кормом і пакети з новими подушками. Якість подушок була на висоті, це вони перевірили особисто добре поспавши після обіду.

Ідея перепочити належала Котові. Папуга відзначив: Чешир швидко осягнув істинний сенс котячого життя, як для новоприбулого туриста.

— Зараз, — звернувся Гектор, — ти побачиш приклад доброчесності людей, серед яких не бракує й безчинства.

— Про що мова?

— Все просто й водночас складно. Є люди, яким краще взагалі не заводити тварин — для самих тварин так було б краще. Ходімо — згодом все зрозумієш.

Вони вийшли з кімнати в довгий синій коридор і попрямували до сходів, спускаючись на поверх нижче.

Така складна воля, такі дивні риби.

Упевненим кроком Кіт із папугою спускалися сходами. Перед ними відкрилася величезна кімната з клітками, що слугували тимчасовими домівками для собак і котів. Птах, помітивши погляд Чешира, поспішив пояснити:

— Деякі мешканці надто галасливі, інші раз у раз намагаються втекти. Клітка — запобіжний захід, а не покарання, — мовив він. — Не варто робити передчасних висновків.

— Звучить розумно, — пухнаста голова кивнула. — Хоча чи не краще було б випустити тих, хто прагне волі, а дебоширів не брати сюди взагалі?

— Не все так просто, — відповів Гектор. — Людина — дивна істота. Іноді вона приручає дику істоту, а та, у свою чергу, мириться з цим і навіть звикає до затишку. А ось питання волі...