Передісторія передісторії і перші знайомства

Хотіли б собі тваринку, яка вміє розмовляти? Навіть якщо ні - впевнений: бодай раз у житті ви спілкувалися зі своїм домашнім улюбленцем. Не лише тому, що такий співрозмовник вміє слухати, а й тому, що він заслужив вашу любов та довіру.

Проте, як би ми їх не любили, рано чи пізно доводиться відпускати. І не важливо, про кого йдеться: кота, пса чи павука на стіні - смуток один на всіх. Певно, це й є відповіддю на запитання, чому, поховавши улюбленця, люди часто уявляють, наче він і досі сидить поруч.

В один із таких моментів трапилося диво: між небом і землею (десь на відстані Місяця) ці думки почали метушливо обертатися, зливаючись в одне ціле. Багатьом астрологам тоді здалося, ніби Місяць посміхнувся. А за десять хвилин потому на чорному полотні неба промайнула зірка, залишивши по собі слід із дрібних шматочків... шерсті.

Про цей феномен ніхто не згадує, вважаючи його аномалією. А от я міркую інакше, припускаючи, що саме так і виник той самий Кіт, якого згодом почали називати Чеширським. Історія походження імені й досі лишається оповитою мороком таємниці, якщо не враховувати безлічі припущень. Але чи варто вірити чуткам?

Спершу новоприбулому мешканцю Всесвіту було лячно. Завмерши на місці, двійко очей шукали відповіді. Уявіть собі: навколо - суцільна темрява, лише подекуди спалахують вогники, а довкола - абсолютна тиша. Свідомість керується інстинктами, а ті волають, мов скажені, не розуміючи, що відбувається. У пошуках підказок погляд зосереджується на двох кулях - найбільших з-поміж інших. Золотиста куля засліплює, змушуючи примружитися під її могутністю. Відчувши на собі погляд, Сонце вперше зважає на невідому істоту, спрямовуючи промені на мінливий силует.

Навколо силуету згущується темрява. Згустки тьми, намагаючись захиститися, починають поглинати світло, заповнюючи простір довкола. Сонце жахнулося - йому здалося, що інша могутня сила намагається його поглинути. Не намагаючись розібратися, з чим має справу, воно спрямувало всю свою силу, аби випалити загрозу з Всесвіту.

Місяць спостерігав, відчуваючи, що ось-ось трапиться трагедія. На мить пітьма розвіялася. Склалося враження, наче те, що вона захищала, намагалося повідомити про мирні наміри. Але ці наміри були проігноровані - Сонце палило дедалі дужче. Місяць вирішив втрутитися. За мить блідий диск став між Сонцем і істотою, вбираючи жар полум’яної зірки у себе. Саме тоді відбулося найбільше в історії сонячне затемнення.

Блідолиций усвідомив: у пітьмі ховається щось, що хоче жити, те що шукало відповідей, а натомість - було приречена на страту. Він міг говорити, але розумів - слова не допоможуть, тому звернувся до мови почуттів, зрозумілої навіть немовлятам.

Золотисте сяйво змінилося сріблястим, повністю поглинувши темну хмаринку. Свідомість, що ховалася в ній, поступово заспокоювалася, набуваючи форми. Розмиті силуети нагадували лапи й вуха; згодом вималювалися хвіст та вуса. Контури набирали чіткості. На світ з’являлося щось нове - й байдуже, був до цього готовий світ чи ні. Сонце відступило, відчувши себе у безпеці. Загроза минула. Втративши інтерес, воно перевело погляд на Землю, милуючись квітами. І лише на мить, кинувши оком у бік, де раніше панувала темрява, зустріло сердитий погляд Місяця.

Між цими двома ще від самого початку існування життя часто виникали сварки. Одні - через різну природу, інші - через різницю в підходах та баченні світу. Символ Дня чув безліч молитов від мешканців планети, а могутність, якою він був наділений, поступово тішила его, переростаючи в егоїзм. А егоїзм, як відомо, нерідко затьмарює розум, не даючи збагнути істинної суті подій. Місяць був іншим, хоч і не менш могутнім. Він цінував не лише молитви, а й вчинки. Тому взяв собі за правило спостерігати за прохачами, перш ніж їх благословляти. Хто хотів учитися - тих він навчав, а хто не хотів - ті часто губилися серед темряви ще задовго до світанку.

Жар і холод - дві сторони однієї монети, що змінюють одна одну протягом доби. Саме такими були Місяць і Сонце. І тоді як символ Ночі частіше бачив, а не просто дивився - цього разу йому вдалося побачити більше.

Відвівши погляд від Сонця, до Блідого долинула журба з темної хмаринки. Поміркувавши, він оточив її кільцем із астероїдів, нанизаних одне на одного сріблястою ниткою. Смуток поступився місцем розгубленості, яка наповнила свідомість мовою Ночі, звертаючись до істоти у хмаринці:

— Ти не розумієш слів, але здатний відчувати, як ніхто інший. Зараз я вчитиму тебе речей, які допоможуть пристосуватися до цього світу.

З хмаринки потягнулися лапки до Місяця, поринаючи у сріблясте сяйво. Воно не обпікало, а зігрівало зсередини. Свідомість наповнювалася образами в хороводі слів.

Декілька діб мешканці Землі не відчували різниці між днем і ніччю. Для одних ці дні стали найромантичнішим періодом у житті, для інших - джерелом невпинних скарг на поганий сон.

Тим часом силует істоти поступово набував очевидних котячих форм, завершуючи перший у житті урок. Срібляста куля сяйва навколо зникла, відкривши перед очима безмежний простір космосу. Зеленкуваті очі допитливо розглядали зірки, планети, навіть кинули погляд у бік Сонця. Гомін тисяч думок у голові розвіяв голос Місяця:

— Тепер ти можеш розмовляти мовою Всесвіту. Вона зрозуміла й доступна для кожного, кого зустрінеш. Їм здаватиметься, що чують звичні слова. Цю мову знаємо лише я, Сонце та Той, Хто нас створив, і з Ким ми ніколи не зустрічалися.

Кіт здивовано глянув на Блідого, бажаючи дізнатися більше: