Розділ 22. Місяць, що освітлює темряву

Зізнаюся, бажання примирити нашу компанію перед від’їздом у моїй голові мало занадто драматично-кіношний підтекст. Мені здавалося, ніби мої щирі слова неодмінно досягнуть сердець друзів, змусять їх у сльозах махати хустинками з перону, поки потяг повільно відвозитиме мене в далеку далечінь. Та реальність виявилася аж занадто неочікуваною.

Що це взагалі відбувається? На вокзалі стоїть уся моя компанія разом із батьками та валізами. Усі друзі дивляться на мене роздратованими поглядами, наче я зруйнувала їм початок літа. Батьки, нічого не підозрюючи, розмовляють між собою й жартують, перебуваючи у вкрай піднесеному настрої. Та моя мати, мабуть, єдина, хто відчуває напругу, адже вся молодь мовчки чекає на поїзд, навіть не привітавшись одне з одним.

Ми їхатимемо у спільну відпустку, яка затягнеться на два нескінченно довгі тижні! О так, і цей «сюрприз» — мій подарунок на день народження, який мама дуже ретельно приховувала від мене та Рея протягом усього дня!

Вона підговорила Блейків, аби ті відвертали нашу увагу й не дозволили нам нічого запідозрити. Та ми не здогадалися б, навіть якби нам відверто на це натякали! Рей і я лише намагалися зібрати всіх докупи, як мені того й хотілося. Я прокручувала у своїй уяві зворушливі сцени, в яких ми всі обіймаємося й плачемо у дружніх обіймах. Насправді ж ніхто так і не підняв слухавки, навіть коли їм дзвонив Рей.

Однак що це відбувається? Рей Блейк несподівано починає уникати мене, копіюючи решту ображених! Це дивує мене настільки, що навіть не вистачає наснаги просто підійти та розпитати його про те, що сталося на цей раз. Здається, він просто підлаштовується під загальний настрій, вирішуючи, що врешті не пробачив мені. Ще й Кіра про щось розмовляє з ним, кидаючи на мене роздратовані погляди. Мел взагалі не дивиться в мій бік, наче мене геть не існує. А Кайл про щось теревенить з Ніком, приховуючи своє справжнє невдоволення. Втім, його сестра, певно, єдина з усіх, кому взагалі до вподоби подорож до сонячного узбережжя.

Тільки після того, як я сідаю в напівпорожній вагон свого поїзда, я нарешті можу видихнути й трохи зібратися з думками. Дивлячись у велике вікно, крізь яке видно похмурий вокзал, я відчуваю неприємне передчуття, що повільно перетворюється на відчай. На пероні майже немає людей: лише працівники станції та кілька пасажирів, які шукають свій вагон. Хоч я й уперше їду кудись далеко від дому, не відчуваю ані хвилювання, ані тремтіння, з якими зазвичай очікують чогось нового й незвіданого. Є лише щемлячий біль і порожнеча, котрі намагаються поглинути все без залишку.

Навіть Мел відмовиласяся їхати зі мною в одному вагоні, і я її цілком розумію. Але наскільки ж мене шокує Рей, коли вирішує піти разом з іншими, так і не пояснивши, що в біса сталося. Так, зрозуміло, що він усе ще ображається на мене. Але ж я була впевнена, що він хотів мені допомогти. Він весь день був зі мною, на моєму боці! І що тепер? Він повертається до мене спиною, вдаючи, що так склалися обставини… Серйозно? Чому не сказати мені прямо в обличчя? Хоча… хіба я не вчинила так само з ним? Невже він показує мені як це неприємно? Така собі помста? Гаразд, не мені про таке нарікати. Врешті я відчуваю на власній шкурі, як це прикро, коли від тебе приховують правду та справжні почуття. Так, це дійсно боляче. Дуже.

Коли поїзд рушає з місця, я намагаюся не розплакатися, дивлячись на матір, яка за мить перетворюється на кам’яну брилу, що дивиться перед собою без жодних емоцій. Саме такою я й запам’ятала Маргарет: байдужою, холодною та егоїстичною жінкою.

Вважаючи, що всі дівчата схожі одна на одну, вона вирішила зробити мені настільки неочікуваний сюрприз, який, мабуть, мав би затьмарити всі пропущені нею дні народження! От тільки існує один нюанс: я ненавиджу сюрпризи! Ніхто не може знати, чого ти хочеш, окрім тебе самої. Немає нічого поганого в тому, щоб спитати людину: «Чого б ти хотіла?» — тоді ти на сто відсотків вгадаєш із подарунком! Але моя мати знову вирішила за мене, підклавши величезну свиню в день мого народження — день, який я надовго запам’ятаю.

— Не дивись так на мене, Каю, — зітхає вона, кинувши на мене роздратований погляд, — у тому, що сталося, немає моєї провини, і ти це знаєш. Зазвичай такі сюрпризи вважаються приємними. Хто ж міг припустити, що ти посваришся з усіма своїми друзями? Я хотіла для тебе тільки кращого! Організувала всіх, розпланувала все до дрібниць — а це, повір, дуже складно, доню.

— І що мені з цього? — гнівно кажу я, не дозволяючи їй очистити своє сумління. Мої очі вже повні сліз, а істерика вітає мене, махаючи ручкою. — Ти зіпсувала все, розумієш?! Моє життя зруйноване, і все це через тебе, мамо!

Вона робить глибокий подих, перш ніж відповісти, й дивиться на мене з такою розчарованістю, ніби шкодує, що взагалі приїхала за мною. І саме зараз я розумію: це наша з матір’ю перша сварка, коли я кажу все, що справді відчуваю. Зазвичай я просто мовчки вислуховувала моралі й підіймалася до своєї кімнати, аби зірвати злість на бідолашній подушці. Я жбурляла її з такою ненавистю, ніби ця бездушна річ була втіленням усього вселенського зла.

Але цього разу я не можу піти до своєї кімнати й охолонути, адже ми сидимо в поїзді, який уже так далеко від мого дому, що стає навіть боязко. Там, у своїй маленькій кімнатці без дзеркала, я принаймні відчуваю себе в безпеці — на власному острівці, де можна спокійно перечекати бурю. А зараз мене майже кидають у відкритий океан на поталу акулам. І головна з цих акул — моя мати — вже готова пустити мою кров.

— Припини. Волати. На весь. Бісів вагон, — шипить вона крізь зуби, відокремлюючи майже кожне слово, аби підкреслити, наскільки сильно її дратує моя поведінка.

— Який сором! Що ж подумають усі ці незнайомі люди, яких ми бачимо вперше й востаннє?! — не вгамовуюся я, продовжуючи голосно сперечатися, щоб їй стало хоч трохи так само неприємно, як і мені.

Я хочу вколоти її, зробити боляче. Можливо, мені хоча б від цього стане легше!