Розділ 21. Мама

Жуючи бридкий, напевно, найдешевший торт у всьому супермаркеті й спостерігаючи за тим, як повітряні кульки ширяють під стелею, я зітхаю, зіщулившись на стільці.

У будинку нікого немає. Тиша роздирає мене зсередини, адже я й уявити не могла, що святкуватиму свій день народження в такій похмурій атмосфері. Можливо, настав час замислитися над усім, у що я вляпалася, усвідомити свої помилки й почати їх виправляти? Так мені й треба.

Я надто пізно зрозуміла, що Всесвіт не кружляє лише довкола мене однієї. Той мерзотник мав рацію: я була зосереджена виключно на власних почуттях, не зважаючи на інших. Мої страхи та комплекси існують лише в моїй голові. І вони, наче отрута, просочуються в моє життя, повільно руйнуючи його.

Риба гниє з голови, еге ж? Так само і людина. Все починається саме там — з першої думки й до останнього вчинку. Лише ми обираємо, ким бути і як чинити. Усвідомлюючи це… або ні.

Несподіваний стукіт у двері відриває мене від гнітючих роздумів. Трепетне тремтіння пробігає тілом, розбурхуючи надію, яка ще досі тліє в серці.

— Меллі? — зривається з моїх вуст, і я відчуваю, як за спиною виростають крила.

Я миттєво здіймаюся зі стільця. Кров шалено бурлить у тілі й віддається пульсівним бамканням у скронях. Серце калатає від радості, і в мене перехоплює подих. Моя Меллі!

Підбігаю до дверей і, ані секунди не вагаючись, відчиняю їх. Та, на превеликий жаль, на порозі бачу зовсім незнайому жінку в діловому костюмі. Намагаючись не видати свого розчарування, я вітаю її нещирою усмішкою. Відразу зазначаю, що батька немає вдома, гадаючи, що саме до нього вона прийшла: мабуть, забрати якесь замовлення.

— Каю, — усміхається жінка, намагаючись приховати сльози, що блищать у куточках її очей, — ти мене не впізнала?

Я завмираю, уважно розглядаючи обличчя, яке встигла забути за довгі роки розлуки.

— Мамо? — приголомшено вимовляю я тремтячими губами. — Це справді ти?

— З днем народження, донечко! — каже вона м’яко й обіймає мене так, ніби має на це право.

Я не відштовхую її, але й не відповідаю. Стою на порозі, мов скам’яніла, з порожнім поглядом і обличчям, на якому нуль емоцій. Вона справді пам’ятає про мій день народження? Після стількох років? І навіщо приїжджати саме сьогодні?

Мабуть, це моє покарання. Тепер я навіть не уявляю, чи може цей день бути ще паскуднішим. Сьогодні офіційно найгірший день народження в моєму житті! Ще й «матуся» — у подарунок.

Вона обережно сідає у вітальні, поправляючи спідницю-олівець, яка надто струнко облягає її фігуру — занадто привабливу, як для моєї матері. Маю зізнатися, вона виглядає феєрично: суворий стиль одягу поєднується з неслухняним, наче саме полум’я, волоссям, що спадає на плечі, викриваючи ту дияволицю, яка ховається десь усередині цієї жінки.

Вона все ще та манірна леді, яка назавжди закарбувалася у моїй пам’яті своєю надмірною строгістю та охайністю. І водночас я не можу відвести від неї погляду, розглядаючи її з голови до ніг: чи завжди вона була такою, як зараз?

Озираючись по кімнаті, вона наче намагається згадати, як усе виглядало раніше: до того, як покинула цей дім. Її рука ледве помітно проходиться поверхнею дивана, наче вітається зі старим другом, що зберіг пам’ять про свою колишню господиню.

Я сідаю в крісло навпроти, спостерігаючи, як мати мовчки поринає у спогади, які залишилися лише в неї. Я пам’ятаю її силует і звички, але не можу пригадати, як вона колись так спокійно сиділа поруч зі мною й без докорів проводила зі мною час.

— Як усе змінилося, — усміхається вона із сумом, нарешті глянувши на мене.

— Мабуть… — я знизую плечима, не знаючи, що відповісти у такій ситуації.

Я справді не пам’ятаю, як усе було раніше, але мама помічає мою незручність і змінює тему.

— Ти стала такою дорослою, Каю, — продовжує вона, не відводячи від мене погляду.

— Ти повернулася, щоб сказати мені про це? — мимоволі виривається у мене, хоча я зовсім не хочу сваритися.

— Звичайно, ні, люба, — усміхається мама, пропустивши колючу фразу повз вуха. — Я не приховуватиму правду: твій батько має багато клопоту. Вже скоро ти маєш вступати до університету, і він дуже хвилюється, адже не може приділити тобі належної уваги. Тож він зателефонував мені напередодні й попросив моєї допомоги.

Здійнявши брови, я неабияк дивуюся: коли це батько востаннє хвилювався про мене? Зазвичай він просто заплющує очі на мою поведінку, тож, мабуть, саме Клер сприяє цій несподіваній турботі.

— І ти тепер житимеш із нами? — спантеличено запитую я, не маючи жодного бажання жити на пороховій бочці, яка ось-ось вибухне.

Згадавши, як щодня сварилися мої батьки, я відчуваю легкий страх та дискомфорт. Мимоволі соваючись в кріслі, я намагаюся відшукати зручнішу позу.

— Ні, — сміється мама, — жити з вами я не буду, люба! Твій батько попросив мене забрати тебе на час навчання в університеті, а там вже як піде. До того ж Нью-Йорк набагато більший і перспективніший за Оук Гроув та його околиці. Каю, я розумію, що це дуже несподівано, але так буде краще для всіх, доню. Ти вже доросла і маєш розуміти: ми, твої батьки, прагнемо лише твого добра!

Поринувши у мовчання, ми дивимося одна на одну, наче чужі люди. Можливо, вона має рацію, і мені варто поїхати… хоч би для того, щоб нарешті позбутися всіх цих проблем. Просто залишити їх у своїй кімнаті, без дзеркала. Я не бачитиму Ештона щодня. Мені не доведеться обирати між Кайлом і Реєм. І ніхто не ненавидітиме мене. Я житиму у великому місті, де всім начхати на товсту дурепу, яка вкотре тікає від складнощів. Наразі подорож та нове життя здається мені найліпшим виходом із ситуації, тож я не збираюся відмовлятися.

— Я не проти, — кажу, ошелешуючи матір, яка, вочевидь, чекала суперечок та бурхливої істерики. — Коли їдемо?

— Так просто? — вона здіймає брови, округлюючи величезні карі очі — єдине, в чому ми схожі. — Ночувати в цьому будинку я не збираюся, але можу зняти номер у готелі, якщо ти не захочеш вирушати сьогодні.