Розділ 20. Найгірша помилка

Минає кілька хвилин, а двері моєї кімнати все ще зачинені. Невже Кайл справді врятував мене? Він дотримався нашої угоди, попри те, що відчуває в цій ситуації. Він щойно став моїм героєм!

У руках вібрує телефон. Повідомлення від Кінга:

«Я відстрочив нашу розмову, але не думай, що надовго. Якщо знову відключиш телефон, я не прикриватиму твою пухкеньку дупцю, люба. Зателефонуй мені, коли будеш готова — я допоможу. Чао!»

Він це зробив. Чорт його забирай — Кінг справді це зробив. Я врятована. Цього разу все обійшлося.

Видихнувши з важким, солодким полегшенням, я розпластуюся на підлозі й дивлюся у стелю порожнім, відсутнім поглядом. Та радість триває недовго. Усвідомлення накриває раптово й боляче: це не може тривати вічно. Уся ця радість — лише омана.

Я знову тікаю. Від розмови, від відповідальності, від неминучих наслідків. Я застрягла у замкненому колі — бігаю, мов загнаний звір, що шукає вихід, але щоразу натикається на глухі стіни.

Усе, що мені потрібно насправді, — це зупинитися.

Мене верне від самої себе, але я не можу знайти в собі сил навіть розплакатися. У грудях — ніби кам’яна брила, що здавлює зсередини, не даючи ані вдихнути, ані видихнути на повні груди. Я не уявляю, як жити далі: що робити, як зупинитися, як нарешті перестати тікати.

У кишені знову вібрує телефон. Я підіймаю слухавку й чую голос подруги — тієї, що видала мене з усіма тельбухами. Що вона хоче почути зараз? Саме через неї я опинилася в такому становищі. Вона не розуміє, що я й без її «допомоги» зателефонувала б хлопцям. А тепер я розплачуюся за її надмірну опіку.

— Каю? Ти ввімкнула телефон? — здивовано бурмоче вона.

— Нащо, Мел? — гарчу я, відчуваючи, як порожнеча всередині заповнюється злістю. — Я ж казала, що сама розберуся зі своїми проблемами! Якого біса ти вирішила, що можеш втручатися у справи, які тебе не стосуються?

Я палаю від люті, яка миттєво заволоділа всіма думками. Та я навіть не усвідомлюю, що говорю. Розумію, що припускаюся помилки, але не можу стримати бажання виплеснути все, що кипить у грудях. Слова вириваються з губ, мов каміння, що летить в обличчя подруги. Мабуть, на її місці я б вчинила так само. Мел постійно нагадує мені, що саме я можу розв’язати будь-які проблеми, але завжди допомагає втекти й сховатися, як маленькій дитині. І коли настає час виходити зі сховища, я відплачую їй невдячністю. Мені так боляче від власних слів, але я не ладна стулити пельку.

— То ось як ти вважаєш? Не моя справа? — сиплий голос Мел звучить ображено. — І це після всього, що я зробила заради тебе? Ти — егоїстка, Каю!

— А ти — зрадниця, Мел, — холодно відповідаю я, ставлячи крапку в розмові. Потім кидаю слухавку й вимикаю телефон.

Як далеко я зайшла. Скільки всього встигла зруйнувати. І як я взагалі наважилася зазіхнути на єдине, що мала у своєму нікчемному житті? Навіщо? Для чого? Хіба мені стало легше? Ні. Зараз мені настільки погано, що я вже не бачу жодного сенсу ні в чому.

«Усім було б набагато легше, якби мене не було», — думаю я, накривши долонею обличчя. — «Я нікому не потрібна».

І в ту мить, коли гнітючі думки майже повністю поглинули мій незрілий розум, знизу лунає тріск розбитого скла. Хтось дуже голосно кричить, миттю відганяючи весь жаль до самої себе й відчай. Моє тіло ціпеніє від страху, адже ні батька, ні Клер немає вдома. Вони поїхали до рідного міста Ештона — стан його батька різко погіршився.

Невже Рей і Кайл повернулися, влаштувавши чергову бійку?

— Ештоне… — зривається з моїх губ.

Лише тепер я згадую, що в будинку, окрім мене, є ще й Еш. Я підводжуся й, ступаючи навшпиньки, підкрадаюся до дверей. Обережно прочиняю їх і висовую голову, намагаючись огледітися. З нижнього поверху долинає чиєсь горлове, протяжне виття — таке, ніби хтось відчайдушно ридає.

Невже це мій братець? А може, хтось увірвався до будинку?

Я чую власне серцебиття у вухах. Мені настільки моторошно, що всі попередні страждання відходять на другий план.

— Еше… — протяжно гукаю я, але у відповідь — тиша. Дивне завивання стихає, ніби його й не було.

Мені страшно спускатися на перший поверх. Коліна мимоволі тремтять, долоні холодніють, але цікавість — чорт її забирай — бере гору. Я обережно роблю крок уперед і повільно підходжу до сходів, намагаючись не зрадити себе жодним зайвим звуком.

— Еше… — кличу вдруге, визираючи крізь поруччя. — Еше, з тобою все гаразд?

Він не відповідає. Повільно спускаючись кількома щаблями, я оглядаю перший поверх, але не помічаю нічого дивного — лише уламки кришталевої вази, що холодно блищать на підлозі вітальні. Зробивши ще кілька кроків униз, я знову боязко озираюся довкола й нарешті помічаю силует Ештона. Він лежить за диваном, згорнувшись у позі ембріона.

— Ештоне! — волаю я й кидаюся до зблідлого хлопця.

Він дихає й перебуває при тямі, але не реагує ні на мій голос, ні на рухи довкола. Поруч валяється його розбитий телефон, а поряд — великі уламки вази, заляпані кров’ю.

— Що сталося? — кричу я в паніці. — Що з тобою? У тебе кров…

— Це лише подряпина, — нарешті холодно відповідає він. — Уламок вази зачепив мою долоню, рана неглибока, тож не хвилюйся й іди до себе. Я тут усе приберу.

Займаючи сидяче становище, він ніби витає десь у своїх думках. Ештон дивиться відсутнім поглядом, і здається, сталося щось жахливе. Його лице бліде, а погляд відсторонений та скляний, ніби він ось-ось може зламатися від того, що відчуває.

Метушливо збираючи уламки, я нариваюся на його злісний погляд, проте ігнорую осуд і продовжую роботу. Хлопець обурюється моєю поведінкою так сильно, що за мить міцно стискає моє зап’ястя — настільки, що я відчуваю біль і розумію: він справді здатний заподіяти шкоду.

— Я сказав, що не потребую твоєї допомоги! — гарчить він мені в обличчя, відштовхуючи мою руку, наче вона щось гидке. — Забирайся геть!