Розділ 13. Сімейна вечеря

За вечерею я намагаюся поводитися ввічливо і якомога рідше витріщатися на сина Клер, але мені так сильно хочеться розглянути його, що я відчуваю, як всередині мене зашкалює напруження від стидливої зацікавленості. Ештон ласкаво усміхається щоразу, коли ловить на собі мій погляд, і, здається, це трапляється надто часто.

Батько підіймає келих білого вина, виголошуючи тост на честь нашого гостя. Клер соромливо дивиться на сина, усміхаючись так, ніби не бачила його цілу вічність. Ось тільки її погляд видає ледь помітний смуток. Можливо, навіть якась провина перед сином? На мою думку, вони не дуже близькі, або вони не жили разом певний час. Мені здається, вони не надто близькі або ж давно не жили разом. Між ними відчувається така відстань, що складається враження, ніби за столом сидять чужі одне одному люди.

— Я безмежно рада, що ти погодився на мою пропозицію, Ештоне, — каже Клер, дивлячись йому просто в очі. — Твій батько…

— Прошу, мамо, не зараз, — Еш усміхається, та в його голосі звучить напруга, ніби порушена тема для нього вкрай болісна.

Усі мовчки беруться за їжу, постукуючи приладами по тарілках і вдаючи, ніби прикрої незручності не існує. Дзвінка тиша і цей стукіт посуду дещо тиснуть на мене, та всі довкола наполегливо вдають, що все гаразд, тож мені не лишається нічого іншого, як мовчки їсти свої броколі. 

Коли я зустрічаюся поглядом із Клер, вона усміхається так само ласкаво, як і її син. Та я не можу сказати, що ця усмішка щира — радше здається, що вона силоміць приховує бентежні почуття. Броколі зникають із моєї тарілки так швидко, що я знову тягнуся по добавку. Чомусь мені не хочеться нічого, крім цієї прісної страви.

Батько, на відміну від інших, весь сяє від щастя, ніби за столом сидить його справжня родина. Ми так давно не вечеряли разом, що я вже й забула, якими були сімейні вечори колись.

Моя мама завжди готувала дуже багато страв, прикрашаючи їх всілякими квіточками і їстівними декораціями. У моїх спогадах вона любила сам процес готування, та зовсім не вміла ось так невимушено сидіти за столом і балакати ні про що — навіть мовчання для неї було важким тягарем. Рідко наші вечори завершувалися мирно: найчастіше або я, або батько мусили покинути їдальню, не закінчивши їсти. Мамі було складно вдавати, що все гаразд. І з кожним днем — дедалі складніше.

Але зараз мені страшенно не хочеться завершувати цю вечерю в подібному настрої, адже це наш перший сімейний вечір за дуже тривалий час. Уперше я ловлю себе на думці, що не проти нової родини. Мені бракувало компанії: вже багато років я їла в гнітючій самотності, заїдаючи шкідливою їжею жахливу порожнечу всередині.

Мовчання раптово перериває невпевнений стукіт у двері. Якби ми не сиділи за столом у цілковитій тиші, навряд чи хтось узагалі почув би цей тихий звук.

— Я відчиню, — кажу я, сподіваючись бодай на мить вирватися з гнітючого напруження, але батько випереджає мене, різко зводячись із місця, ніби чекав на когось увесь цей час.

За допомогою Клер цей тихий, замкнений у собі чоловік усього за кілька тижнів перетворився на зовсім іншу, незнайому мені людину. Він постійно посміхається й відпускає — нехай і дурні, зате невинні та веселі — жарти. Мені починає здаватися, що змінилася навіть його хода й манера розмови Якщо в такому віці кохання все ще існує, то, мабуть, і для мене не все ще втрачено. Можливо, колись і я так змінюся — завдяки комусь.

— Добрий вечір, перепрошую… Я не знала, що у вас сімейна вечеря! Мені так соромно!

На порозі кімнати, де ми сидимо, з’являється моя чарівна Мел, сором’язливо червоніючи від несподіваної зустрічі з Клер та Ештоном.

— Меліссо! Та не соромся, проходь швидше до столу, ти ж майже член нашої родини, — співає тато, підштовхуючи мою подругу до вільного місця. — Сідай, сідай! Ось тут є чиста тарілка. Ти мусиш спробувати, як готує Клер! Ти так давно не заходила до нас, що я вже почав хвилюватися: раптом ви з Каєю посварилися?

— Дякую, пане Річард! Приємно познайомитися з вами, пані Клер! І з… — її погляд зніяковіло зупиняється на Ештоні, який своєю чарівною усмішкою остаточно бентежить мою подругу.

— Ештон, — підхоплює хлопець, завершуючи її фразу. — Радий знайомству.

Його тон такий привітний та чемний, що важко не заслухатися. Я одразу помічаю, як Мел буквально тане від тембру його п’янкого голосу, тож легенько — майже змовницьки — штовхаю її ліктем. Ох, як добре, що вона сидить поруч зі мною!

Мел дивакувато хіхікає, опускає погляд і миттю червоніє, остаточно видаючи своє збентеження перед Ештоном. А я кусаю губу, прикриваючи рота рукою, й марно намагаюся втриматися, але все-таки здригаюся від беззвучного хихотіння.

— У Каї такі чудові друзі, — усміхається Клер. — Наступного разу варто ще й того гарненького хлопця покликати. Здається… ми зіткнулися з ним на вулиці, коли ви разом ішли на прогулянку?

Вона підморгує мені, і я сором’язливо відповідаю лише усмішкою. Напевно, вона має на увазі Кайла, якого бачила, коли я тікала з дому? Ой, лишенько… і як мені викрутитися зараз? Батько недолюблює цього хлопця через наші минулі витівки. Ми не були особливо близькі з Кайлом, але наша компанія часто потрапляла в неприємності. Кожного разу, коли тато бачить Кінга, його обличчя стає суворим.

— Дійсно, — киває батько. — Щось давно я не бачив Рея. Ви хоч не посварилися?

— Ні, тату, ми не сварилися, — бубоню я у відповідь.

— Отже, його звати Рей, — шепоче Клер, нахиляючись до мене, від чого я майже припиняю дихати.

Що робити? Я не можу й рота відкрити від страху.

— Ми вчора гуляли разом. Рей не відходив від Каї ані на крок. У дитинстві, зізнаюся, я навіть ревнувала її постійно, — завзято підтримує розмову Мелісса.

Нащо тільки підливати масла у вогонь? Я дивлюся на подругу так, наче хочу, щоб вона затулила рота. Але Мел лише хіхікає мені в обличчя. От же лихо! Невже вона забула, що я втекла без дозволу батька? Як я могла гуляти з ними, коли, на його думку, мала просидіти весь день вдома?