Розділ 9. Пристрасті навколо Пухкенької

— Ось і ми! — кричить Кайл, не відпускаючи мене. — Зачекалися?

Він легенько постукує долонею по моєму плечу, заспокоюючи, адже від страху я починаю тремтіти. Усі погляди спрямовані тільки на нас — двох людей, які запізнилися й тепер ідуть в обіймах, хоча ще кілька тижнів тому терпіти одне одного не могли.

Нік здіймає руку на знак ввічливості — єдиний, хто хоч якось намагається привітати нас. Мел опускає очі, мовчазно висловлюючи образу, а Кіра, скоріше за компанію, ігнорує нас і просто продовжує робити те, що робила, — балакати з подругою. Рей, який весь час стояв осторонь, демонстративно допиває стаканчик і з театральністю викидає його через плече.

— Та кому взагалі потрібні ці веселі вечірки? — шепоче мені на вухо Кайл, відчуваючи, наскільки важкою стає атмосфера у компанії через нашу появу. — Шкода, цього разу у нас немає батьківського віскі, але я спробую вирішити це питання. Моє шосте чуття підказує, що в цих пустунів є щось цікавеньке в тих пляшках.

— Не треба, — тихо відповідаю я, рішуче звільняючись від його «примусових, дружніх обіймів».

Мені врешті потрібно розібратися з усіма проблемами, а не тікати від них. Я роблю кілька кроків уперед і насуплюю носа, відчуваючи, як від хвилювання підкошуються коліна. На мій подив, Меліса не змушує мене чекати: вона підводиться й підходить до мене. Моя подруга вимагає пояснень, не промовляючи ані слова — про це виразно свідчить її погляд.

Мені згадується наше дитинство: після кожної сварки Мел першою йшла мені назустріч, і не мало значення, хто мав рацію. Тепер я відчуваю себе негідною її — чуйної, люблячої подруги, яку я згарячу звинуватила в усьому, що зі мною сталося.

Невже цей страх сильніший за нашу дружбу? Чому я завжди тікаю від проблем? Звідки їй було знати про мою закоханість, якщо я ніколи про це не говорила? Можливо, я просто ревнувала її до Кіри, яка відверто говорить про все, нічого не приховуючи від подруг. Можливо, я заздрила упевненості й красі Мел, а може, й тому, що стосунки ніколи не були для неї такою проблемою, як для мене.

Зізнаюся: з нас двох лише я заслуговую на звання черствої егоїстки й кепської подруги.

— Пробач, Меллі, — шморгнувши носом, шепочу я, ледве стримуючи сльози. — Я дуже винна перед тобою…

Але Мелісса знову робить це — обнімає мене так міцно, як тільки дозволяють її ласкаві обійми, наче вона втілення всього добра в цьому клятому світі! Її тепло одночасно зігріває та заспокоює, наче я на руках у мами — так приємно знов відчувати Мел поряд. Ми завиваємо в унісон, і здається, можемо розуміти одна одну без слів, спілкуючись лише через ридання. Це плач радості й полегшення: ми обидві страждали, і тепер усе нарешті закінчилося. А потім ми то сміємося, то ридма плачемо, ще міцніше притискаючи одна одну до себе.

— Хтось помер? — запитує Рей, простягаючи мені наповнений стаканчик.

Його усмішка говорить сама за себе: він так само пробачив мені мої витівки, як і Мел. Рей такий приголомшливий і милий, що здається, ми знову стали дітьми. Від зворушливості моменту я, забувши про все, кидаюся на нього з розпростертими обіймами. А Мел обхоплює нас з Блейком, притискаючи мене ще щільніше до цього збентеженого красунчика. Лише тепер я згадую про недавню ситуацію в моїй кімнаті, коли він майже зізнався мені у почуттях, але навіть зараз, відчуваючи його шалене серцебиття, я не готова повірити в це.

Розкинувши руки в сторони, Рей намагається врятувати напій, що переливається зі стаканчиків на траву, але коли до наших «зворушливих обіймів» приєднується Кіра, він просто викидає обидва стаканчики та пригортає мене до себе. З трьох дівчат поруч він обирає саме мене. Його руки ніжно притискають мене до міцних грудей, і мені навіть здається, що він торкається губами мого чола. Та, мабуть, це через те, що зараз важко утримати баланс і не впасти на землю. Що вже й казати про ненавмисний дотик?

До нас приєднується ще й Нік, обіймаючи нашу компанію зі сторони своєї дівчини та сестри. Ми голосно кричимо, намагаючись танцювати й співати якусь кумедну пісню, водночас утримуючи рівновагу. Я з Реєм перебуваю в епіцентрі цих пустощів, але ще трохи — і мої ребра можуть не витримати цього «палкого прояву дружньої любові».

— Хіба я не гідний особливої почесті? — образливо говорить Кайл, випиваючи одним духом цілий стаканчик.

Кінг вперто просувається до центру, розштовхуючи всіх, аби дістатися до нас із Реєм. Наступної миті Кайл висне на наших шиях, усміхаючись, наче мале дитя. Тепер я відчуваю від нього запах алкоголю — дійсно, вони привезли не звичайний яблучний сік. Здається, цей пустун навмисне дихає мені прямо в обличчя, щоб вивести з рівноваги. Я мимоволі помічаю, як Кіра обхоплює його за талію, а він задирливо підморгує мені, наче щойно отримав бажане. Кайл грайливо шепоче щось нерозбірливе мені на вухо, але Рей швидко відтягує його, чим розриває наше тісне коло.

Нарешті можна вільно дихати. Я жадібно вдихаю свіже, прохолодне лісове повітря й усміхаюся від радості. Мої друзі навмисно падають на траву, волаючи так голосно, що я радію: добре, що ми в глухому лісі, де нас не побачать сторонні. Мел тягне мене до себе, і я підкоряюся, лягаючи поруч із подругою. Дивлячись на небо, я ніби зачарована розглядаю його безкрає темне полотно, розсипане сотнями тисяч яскравих вогників, які палають лише для нас — випадкових спостерігачів. У мене перехоплює дихання від того, наскільки яскраві ті далекі зорі. Вдалині від метушні та штучного світла міста нічне небо оголює свою справжню красу. Мені знову згадалися слова Кайла:

«Іноді мені здається, що все довкола несправжнє… і сам я — несправжній».

Тепер мені, здається, зрозумілий зміст його, на той час нібито чудернацьких, слів. Якщо замислитися, ми постійно чимось зайняті настільки, що навіть не помічаємо світу навколо. Люди часто не бачать повної картини, зосереджуючись на одній-єдиній точці великого і яскравого полотна, замість того щоб милуватися цілісністю шедевра.