Розділ 8. Улюблениця

Ми на місці. Я злізаю з мотоцикла Кінга, усміхаючись, мов остання дурепа, але варто мені усвідомити, куди саме він мене привіз, — і усмішка миттю зникає.

Замість відокремленого місця, куди, як я гадала, ми вирушили з Кайлом, переді мною постає невеличка галявина з тьмяним, мерехтливим вогнем багаття. Усередині мене все вирує від сорому. Мене нудить від самої думки, що невдовзі доведеться зіштовхнутися з усіма, хто стоїть зараз там — вдалині від нас.

Відчуття провини тисне на груди, але я ще не готова з ним розбиратися. А може, просто не хочу. Тож я важко зітхаю, вже наперед знаючи: попереду жахливий вечір.

Я здалеку спостерігаю, як Нік із властивим йому спокоєм підкидає сухі дрова у вогонь, як завжди не звертаючи ні на що своєї дорогоцінної уваги. Мабуть, знову витає в думках.

Його сестриця стоїть за кілька кроків від нього, розливаючи в пластикові стаканчики напій із пляшки, загорнутої в пакет. Щось мені підказує: це далеко не яблучний сік. Дівчина усміхається й кумедно пританцьовує зі стаканчиками, перш ніж роздати їх. Мені байдуже, що думають про мене двійнята — ми ніколи не були близькими. До того ж Кіру я звикла сприймати радше як суперницю, аніж подругу.

Єдина у світі близька для мене подруга — Мел — сидить на розкладному стільці біля вогнища, гріючи свої тендітні, музичні пальчики. З дитинства я була зачарована її бездоганною грою на фортепіано, хоч і зовсім не тямлю в класичній музиці.

Звучання інструмента, що народжується з рухів її рук, щоразу вражає мій слух і змушує захоплюватися її талантом. Ніхто інший не здатен викликати в мені таких яскравих емоцій грою на бездушному інструменті, як вона. Здається, своїм обережним, ніжним дотиком Мел вдихає життя в клавіші, і ті починають співати чарівну пісню, ніби завдяки якійсь магії. Для мене вона — казкова чарівниця.

Перед очима постають спогади: маленька, чепурна дівчинка з довгими, об’ємними кучерями сидить на величезному рожевому пуфі й ніжно перебирає то чорні, то білі клавіші, які ніби говорять замість неї, видаючи не ноти, а мелодію її душі.

Серце стискається від думки про ті образливі слова, які я кинула їй просто в обличчя. Мені здається, що я й зараз чую брязкіт інструмента, по клавішах якого із силою б’ють в розпалі істерики.

Колись маленька Меліса зірвалася на піаніно в мить, коли її батьки голосно сварилися в сусідній кімнаті, а я стала німим свідком цієї жахливої сцени. Я бачила відчай, з яким вона гатила по клавішах.

І знову мене роздирають докори сумління: десь там, у віддаленні, сидить та сама сумна дівчинка, яку знову образили.

Перевівши погляд із похмурої Мел, я помічаю високого хлопця, що стоїть, притулившись до дерева. Рей віддалився від усіх, схрестивши руки на грудях, і сумно вдивляється в полум’я, наче воно здатне заговорити з ним.

Перед очима постає насуплений хлопчисько з величезними сумними очима, який кричить: «Це все ти, Каю!», — як колись у дитинстві. Ми часто сварилися, але такої тяжкості я, мабуть, ще ніколи не відчувала, як тепер. Мені хочеться підійти до нього й утішити, знову побачити усмішку на його обличчі й почути дзвінкий сміх, але ноги зрадницьки підкошуються від страху.

Я, напевно, вперше за життя боюся заговорити з ним. Та що ж це коїться зі мною? Чому все має бути настільки складним? Я надто довго запевняла себе, що я — товста потвора, а Рей для мене немов недосяжна зірка. Та що там… Я й досі не можу повірити в щирість його слів! Рей завжди був легковажним, тож і цього разу все може виявитися черговою грою.

Просто хтось заволодів іграшкою, яка завжди належала тільки йому одному. Не дивно, що це його дратує. Повернувшись до свого «господаря», іграшка перестане бути бажаною, тож незабаром її неодмінно сховають у темну комірчину — туди, де й має лежати весь непотріб. Інакше чому він проігнорував моє зізнання, перекрутивши мої слова? А потім… коли я зблизилася з Кінгом, усе раптом змінилося?

Якщо замислитися, те дівчисько з групи вболівальниць набридло Рею за лічені години, а її красі можна лише позаздрити. Скільки ж часу знадобиться, щоб йому набридла дівчина з такою зовнішністю й вагою, як у мене? Як він триматиме мене за руку, йдучи вулицею чи шкільним коридором? Його засміють тієї ж миті. Я впевнена: він розтопче мої почуття, мов щось огидне. Усі ті емоції, які він, нібито, відчуває, — несправжні, вигадані ним самим через безглузді обставини.

Дерева тягнуться верхівками догори, наче прагнуть доторкнутися до нічного неба, вкритого міріадами яскравих зірок. Вони мерехтять над нашими головами загадковим, далеким світлом на тлі фіолетово-синього небосхилу. Я зупиняюся, затамувавши подих, а потім знову спостерігаю за компанією здалеку, тоді як мій супутник уже кілька хвилин нервово щось всюди шукає. Навколо співають цвіркуни, зачаровуючи своєю спокійною, розміреною піснею. А Кайл тим часом копирсається в рюкзаку й з неабиякою злістю щось бурмоче собі під ніс.

Ми перебуваємо на деякій відстані від компанії, але, на диво, ніхто не помічає нашої присутності. Можливо, музика, що лунає на галявині, заглушає всі сторонні звуки, а може, кожен із них надто поглинений чимось своїм. Мені не хочеться підходити до вогнища й удавати, ніби все гаразд, однак й повернутися назад без допомоги Кінга неможливо. З грудей виривається важке зітхання, і я розвертаюся в бік, протилежний від компанії, не усвідомлюючи, куди йду і, власне, навіщо.

Ліс темний та лячний, немов у фільмі жахів, але навіть зараз, попри страх, я вперто крокую вперед.

— І далеко зібралася? — незадоволено бурчить Кайл і жбурляє рюкзак кудись у темряву. — Чорт забирай, я таки забув сигарети!

Здається, його більше дратує відсутність цигарок, ніж моє небажання йти в бік галявини. Він вкотре безрезультатно нишпорить у кишенях своєї куртки та зітхає, не забуваючи додати відбірної лайки.

Я ціпенію біля невеликого куща дивної форми, намагаючись сховатися, якщо хтось усе ж зверне на Кайла увагу, адже він занадто голосно висловлює свою злість. Переступаючи з ноги на ногу, я вдаю, що мені холодно, хоча насправді тремчу від паніки: відсутність світла та місяця приховує від мого погляду геть усе.