Розділ 6. Гарненький пацієнт

Я впевнено крокую до себе на подвір’я, навіть не обертаючись назад. На серці неспокійно: чи то через провину перед Реєм, чи то через погане передчуття щодо Кайла. Мені хочеться залишитися, але й не піти до Кінга я не можу. Та що це взагалі за ситуація? Чому товстенька дівчина опинилася в епіцентрі всього цього?

Я відчиняю гараж, куди ми з батьком не заходили вже кілька років, і добряче чхаю, як справжній чоловік. Мені зараз дещо соромно за саму себе. Але кому яка різниця? Ніхто мене навіть не бачить. Увімкнувши лампочку, яка є єдиним, та ще й не дуже надійним джерелом світла у нашому захаращеному гаражі, я перебуваю у шоку від побаченого. Настільки багато пилу і всякого мотлоху, що здається, я стою посеред смітника!

Швидко знаходжу велосипед, вкритий товстим шаром грязюки, викочую його у двір і вимикаю світло. Як же давно я не каталася на ньому! Хоч би колеса витримали мою вагу. Але вже маючи досвід із мотоциклом Кайла, я легко сідаю на свій старенький велосипед і рушаю без жодних проблем.

В обличчя дме приємний вітерець, наповнений вечірньою свіжістю; я роблю глибокий вдих і насолоджуюся ароматом весняних квітів. Гучний спів цвіркунів супроводжує мене, даруючи спокій. Я на мить заплющую очі, щоб дослухатися до цієї романтичної пісні. На небі вже з’являються перші яскраві зірочки. Ліхтарі вздовж дороги освітлюють шлях до будинку Кайла, а на душі вирує несподівана радість.

Так весело знову їхати напівпорожніми вуличками нашого спального району! В цей час люди звичайно повертаються додому: хтось несе величезні пакети з їжею та напоями, а дехто прогулюється, насолоджуючись теплою весняною погодою.

Пропустивши машину, я повертаю праворуч і проїжджаю ще кілька будинків. Біля Кінгового злізаю з велосипеда і переходжу на біг, лишаючи свій байк на траві. Мотоцикл Кайла валяється посеред подвір’я, а поруч із ним лежить його чорний шолом із видряпаною блискавкою.

Я починаю нервувати: вхідні двері прочинені, і це ще більше насторожує мене.

— Є хто живий? — боязко кличу, заходячи всередину.

У відповідь лише тиша. Я обережно зазираю до вітальні: звідти просочується тьмяне світло, та жодного з господарів не видно. Увімкнена лише одна невеличка лампа, та вона так далеко, що я майже нічого не можу розгледіти.

У коридорі настільки темно, що я ледь не розбиваю собі лоба, перечепившись через якийсь черевик чи кросівок. Ще кілька разів кличу Кайла та його сестру — марно.

Дідько! Може, варто викликати поліцію? Усередині все клекоче від страху. Передчуття дуже… дуже погане. Адреналін танцює в крові, змушуючи серце шалено калатати. Тільки б не натрапити на чиєсь бездиханне тіло!

У вітальні напрочуд порожньо. Жодних ознак боротьби чи розбитих меблів, як у фільмах. Переводжу подих і йду далі, відчуваючи, як тремтять руки та підкошуються коліна. Проводжу долонею по стіні та нарешті знаходжу вимикач.

Перед очима постає простора кімната з високою стелею. Усі меблі й інтер’єр у стилі «хай-тек»: нічого зайвого, строкатого чи захаращеного. Чорно-білі тони навіть заспокоюють. Все здається таким розкішним, що аж страшно дихати.

Десь ліворуч чую дивний звук і різко повертаюся. У дверному отворі, що веде на кухню, лежить тіло, без ознак життя. Моє серце завмирає, а обличчя блідіше, ніж білий шкіряний диван, що стоїть посеред вітальні.

Втім, тіло ворушиться, намагаючись підвести голову, і я відчуваю шалене полегшення. Кайл живий, але виглядає дуже погано.

— Що з тобою? — стурбовано кричу я, схиляючись над хлопцем.

Він весь горить. Чорна футболка наскрізь мокра від поту, а волосся злиплося на скронях. Його очі розплющуються, але в ту саму мить знову закриваються під вагою важких повік. Він марить, кличучи матір.

За весь час, що ми знайомі, я бачила лише батька Кінга та старшу на рік сестру. Про матір він ніколи не згадував, а я ніколи й не питалася. Дивно, що мені навіть не спадало на думку: Кайл так само як і я, живе лише з батьком.

Я вирішую віднести бідолашного на диван, тож кладу його руку собі на плече і намагаюся підняти Кінга. Та все марно — у мене не вистачає сили, тож у мене з’являється ідея привести Кайла до тями. Його щоки вже червоні від моїх ляпасів, але він усе ще не реагує!

Гаразд. Мені спадає на думку відтягнути його на ворсистий килим посеред вітальні перед величезним каміном. Паркетна підлога дозволяє Кайлу ковзати без особливих зусиль. Я мало не рву на ньому футболку, намагаючись перетягнути Кінга на той клятий килим. Кайл ненадовго приходить до тями, підіймається на руках, заповзає на килимок і знову падає на м’яку поверхню, видаючи ледь чутний стогін.

Він зараз такий беззахисний і гарний, навіть попри свій жалюгідний стан. Я нарешті усвідомлюю, що треба викликати швидку, тож хутко знаходжу телефон і набираю потрібний номер. Але варто піднести слухавку до вуха, Кайл тягне мою руку на себе. Він вимикає телефон і жбурляє його на диван.

— Не треба, — запевняє він, — просто будь поруч зі мною. Благаю.

У морозилці я знаходжу лід, який передбачливо замотую в чистий кухонний рушник. Бісів багач! Його кухня виглядає так, ніби я розглядаю глянцевий журнал! Проте я швидко відкидаю всі заздрісні думки й прямую до свого хворого. Поклавши рушник з льодом йому на чоло, повертаюся на кухню — цього разу на пошуки пігулок.

Хвилин із п’ять я нишпорю по чужих шафах, але нічого не знаходжу. Тоді прямую до ванної кімнати й відчиняю всі дверцята. Нарешті знаходжу якусь дивну на вигляд аптечку з пігулками, на якій намальований червоний хрест.

— Тайленол, — читаю вголос назву однієї з баночок. — Підійде!

Як добре, що я часто хворіла в дитинстві. Мабуть, усі ті болячки готували мене до цього дня — щоб я врятувала життя одного бідолахи. Набравши склянку води з-під крана, я швидко крокую до кімнати.

Кайл не слухається. Він скиглить, наче мале дитя, коли я пропоную йому випити ліки.

— Та годі тобі, — благаю я його, — ти мусиш це випити! Або я викликаю швидку!